Мені 25 років. Стосунки з мамою не дуже добрі. Ми ніби більше не сваримося, вона звиклася з моїм чоловіком, з тим, що я сама можу подбати про себе і навіть про неї. Але я не відчуваю близькості, яка була між нами в дитинстві, вона стала мені чужою, нам навіть нема про що поговорити.
Коли я була дитиною, мої батьки не могли знайти спільної мови, не буду тут все це переповідати, б вийде текст на триста сторінок.
Взагалі, вона мені завжди говорила, що коли я виросту, я все зрозумію, яка вона бідолашна, який неправий батько, що вона не вільна через мене, я часто нездужала, не пускала її на роботу і все в такому дусі.
Але сталося протилежне, зараз, згадуючи все, що було, поведінку обох моїх батьків я не схвалюю. З недоліками батька я якось примирилася вже, це було легше, оскільки ми ніколи не були з ним близькими людьми. А ось з мамою все набагато гірше.
Я зрозуміла, якою вона людиною була і є зараз. Вона готова добиватися свого за будь-яку ціну, маніпулює людьми як може, причому зовсім цього не соромлячись. Думає лише про себе, на жаль.
“Пропрацювавши” домогосподаркою майже 20 років, вона не може навіть підтримувати не те що оселю у чистоті, а навіть свою кімнату.
Скрізь купа мотлоху, який неможливо викинути, на балкон страшно вийти. Щоб винести її мотлох зі своєї кімнати (в якій ми живемо з чоловіком вже майже 2 роки) треба було діяти ядуже обрережно – виглядати коли вона піде і нести все швиденько на смітник.
Мама влаштувала сварку, коли дізналася, що ми хочемо купити шафу-купе і викинути ще радянську стінку, якій вже понад 30 років і половина шафок розвалюються.
У дитинстві я не могла нікого запросити в гості – було соромно. Мама пояснювала мені, що в нас страшна квартира, бо тато грошей не дає.
Тепер же я розумію, що для чистоти в домі потрібні не гроші, а працьовитість та акуратність усіх представників родини.
Загалом я можу продовжувати нескінченно. До речі, ми живемо в 4-х кімнатній квартирі – я з чоловіком, батько в окремій кімнаті, мати в окремій, і найбільша кімната для сім’ї брата (у них дитина вже є).
Ми могли б роз’їхатися, але мама дуже довго відмовлялася продавати квартиру, а зараз вона в такому стані, що її купувати ніхто не хоче.
Не дивлячись на все, я її дуже люблю, мені прикро, що у нас такі стосунки, але я розумію, що колишнього не повернути.
Весь час боюся, що коли її не стане, я каятимусь все життя, що не змогла знайти до неї підхід. Поки не знаю, що мені з цим зробити. Якщо чесно, то дуже важко на душі..
