fbpx

Мама моя не вірила в цей шлюб і я не могла зрозуміти чому, але потім, поживши два роки з чоловіком, я переконалася, що від мене в цьому шлюбі мало що залежить, як і чоловіка, а вся справа в чому, як ви гадаєте?

То я вам розкажу, що самі здивуєтеся.

Я вийшла заміж в село і була щаслива, бо село у мене завжди асоціювалося з бабусею, її лагідною усмішкою, теплим хлібом і молоком з шумом, яка не заставляла до роботи і любила просто так, за те, що я є.

Не одне літо я провела в бабусі, тому мала про село тільки позитивні враження. Коли ж мене направили в село вчителювати, то я була рада: свіже повітря, смачна їжа і прекрасна природа. Їду!

Жила я в бабусі і доїжджала на велосипеді в сусіднє село: навколо все цвіте і зеленіє, прохолодний вітерець віє… Про погану погоду не буду писати, бо я тоді просто швидше крутила педалі.

І ось в такій дорозі мені й трапився Сашко. У мене раптом тріснуло колесо і я тягла велосипед, а тут він на машині їде. Такий гарний, усмішка сяє і ще й добрий – чим не чудовий майбутній чоловік?

Ми почали зустрічатися і всі мої припущення лише підтвердилися – Сашко був чудовим і ми справили весілля.

Мама мене відговорювала:

– Доню, він – хлопець сільський, а ти міська. У вас різні світогляди. Не думаю, що цей шлюб надовго.

Я ще й образилася, адже Сашко – чудовий і яке має значення, де він виріс.

У нас з’явилася донечка і я була щаслива, але чомусь Сашко почав до мене придиратися: від звареної їжі до порядку на городі. Але я відчувала, що справа не в тому, що він головної причини не каже. І це виявилося правдою:

– Ти мене перед чоловіками ставиш в незручне становище! Вони кажуть про те, що ти не розумієш нашого поводження, стаєш з ними говорити як з рівними і не розумієш, що ти жінка і маєш бути вдома!

– Та як мене людина щось питає, то я не маю відповідати?

– Ти не маєш жартувати з ними!

– То як вони жартують – то добре, а я – то ні?

І почав Саша показувати, який він господар в хаті і навіть собі дозволяв приходити “веселеньким”. Я не розуміла, чому думка інших людей так на нього впливає, але таке продовжувати не збиралася.

Зібрала речі і приїхала до батьків. Мама мене зустріла словами:

– А я казала!

Тоді ще не було мобільних, щоб додзвонитися, а я сказала мамі, щоб не брала стаціонарний телефон, якщо то буде чоловік.

Через день він стояв на порозі з вибаченнями, а я сказала:

– Або ми живемо в місті в мирі і злагоді, або ніяк.

Саша погодився і ми якийсь час жили з батьками, а далі він почав таксувати, далі машини ремонтувати і ми вже знімали квартиру. Нікому не було діла до того, як я виглядаю чи що я говорю, кожен був сам на собі сконцентрований, тому Саша більше подібних розмов не заводив і чужа думка з роками перестала впливати на нього.

Коли ми їдемо до його батьків і родичі починають говорити, що він став міським і вже не хоче як вони говорити, то він дивиться на мене і поглядом вибачається за те, що я мала пережити через його причіпки.

Тому ми зводимо зустрічі з його родиною та друзями до мінімуму і пильнуємо лише себе.

Наші доньки вже самі мають родини і ми маємо таку звичку – не лізти до них в родину з порадами і розрадами.

– Доню, ти чоловікові простиш і забудеш, а батьківське серце – ні, тому думай добре, що ти дійсно маєш сказати і чим поділитися. Все має бути на холодну голову, – кажу я донькам і поки все у нас вдається на славу Божу.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page