Моїй мамі сповнилося 55. Як службовиця, вона зразу ж вийшла на пенсію і, на відміну від інших жінок її віку, раділа, що, нарешті, поживе для себе, мовляв, життя на пенсії тільки починається.
На мамин ювілей я вже йшла з чоловіком. Ми з ним жили в однокімнатній квартирі, що дісталась мені від бабусі, бо з тещею жити під одним дахом Руслан не бажав. Мама мріяла про внуків, але мій чоловік усе твердив: доки не доробимося до більшої квартири, дітей в нас не буде. Тоді мама пообіцяла, що поміняється з нами житлом, тобто віддасть нам трикімнатну, а сама переїде в нашу, тільки б ми подарували їй внука чи внучку.
У ресторані нас чекав сюрприз. Мама познайомила нас із високим чорнявим красенем Ренатом, а він у свою чергу відрекомендувався маминим нареченим:
– Ми з твоєю мамою, Оленко, давно знаємо одне одного, були закохані, а недавно випадково зустрілися й зрозуміли, що давні почуття не згасли, що вже не зможемо одне без одного. Сьогодні вранці ми подали заяву в РАЦС. Так що, діти, готуйтеся до весілля.
– Це що – розіграш, жарт? – я отетеріла. – Це ж коли ви познайомилися?
– Ти мене не впізнаєш, зовсім не можеш згадати? – соловейком заливався Ренат. – Євпаторія, будинок із білого каменю із видом на море?
Справді, двадцять років тому ми з мамою вдвох відпочивали на півострові. Батька мого вже тоді не було серед живих. А в мами, виходить, був курортний роман. Я ж з дитинства запам’ятала її строгою та неприступною з чоловіками. Вона жила тільки мною та роботою, про особисте навіть не задумувалася. А тепер, коли вона мені найбільше потрібна, виявляється, в неї стосунки з якимось пройдисвітом.
– А де плануєте жити після одруження? – безцеремонно запитав Рената мій чоловік. – Заберете мою тещу в свій білокам’яний будинок?
– Не знаю, чи Риточка зживеться з моєю мамою, – відповів Ренат, – поки що нам добре в столиці. Тим більше, що в мене тут гарно йде бізнес. Маю вже декілька точок з продуктами.
Коли ми з Русланом поверталися додому, то всю дорогу розмовляли про мою маму, що вона легковірна, що її залицяльнику тільки столична прописка потрібна, що квартири не бачити нам, як своїх вух. Вдома ми вже навіть посварилися, бо мене ображав тон, з яким Руслан висловлювався про маму, і те, що обміну квартирами більше прагнув, ніж рідної дитини.
Вранці Руслан став вибачатися:
– Ти не ображайся, але ж це правда: нам утрьох із дитям буде затісно. Твоя мама геть голову втратила від пізнього кохання, а Ренату не вона, а квартира потрібна, от і заморочив голову жінці, а потім її кине. Із цим треба щось робити. Ти поговори з мамою, а я спробую все дізнатися про цього підприємця і поговорити з ним.
– Мамо, – почала я, – ти така наївна і довірлива, що я переживаю за тебе. Стільки років була сама, ти ж зовсім чоловіків не знаєш. Не всі такі, як твої колишні підлеглі, що слухалися тебе й поважали. Невже ти так упевнена в Ренатові, що й крапельки сумнівів не маєш у його почуттях?
У той час, коли я з мамою говорила спокійно, душевно, делікатно, Руслан біля під’їзду очікував маминого жениха і, незважаючи на моє прохання так само стримано розмовляти з Ренатом, щоб не образити чоловіка, почав прямо говорити про свої підозри щодо його мотивів одруження задля прописки.
Як не дивно, Ренат не тільки не відреагував на слова Руслана, а повівся дивним чином, словом, нуль на масу, два на трасу. Він тільки піднявся в квартиру, щоб повідомити мамі.
– Риточко, я на тиждень їду в справах, перед весіллям буду.
Мама була приголомшена. Та не встигли зачинитися двері за Ренатом, як зайшов Руслан і з порога почав:
– Маргарито Давидівно, якщо ви вашу доньку проміняєте на цього вашого жениха й пропишете його в квартирі, знайте, що внуків від нас не діждетеся. Ми не збираємося заводити дитину в однокімнатній квартирі.
– Заводять собаку, Руслане, а дитині дають життя, – не стерпіла мама, – а якщо ти через квадратні метри образив Рената, знай, ти навіть нігтя його не вартий.
– А ти чому мовчиш? – поглянув Руслан на мене. – Також із нею заодно?
– Звичайно, – я наче прозріла, – тож попрошу тебе на вихід.
Я залишилася в мами ночувати, щоб не залишати її саму, адже була впевнена, що Ренат більше ніколи не повернеться сюди, а їй важко буде це пережити. Він їй не телефонував, на дзвінки не відповідав. Зате дзвонив мені Руслан, а мама просила мене пробачити його.
– Гаразд, приїжджай миритися з нами. Ренат уже не повернеться, – поспішила я поділитися здогадкою.
І ось довгоочікуваний дзвінок у двері. Я відчиняю, а там …Ренат. Як обіцяв, так і приїхав перед власним весіллям. Він і справді їздив у справах, а ще придбав квартиру для них із мамою, щоб ми з Русланом переїхали сюди.
Коли вдруге пролунав дверний дзвінок, я знала, що це Руслан. Він прийшов із квітами і тортом, але, побачивши Рената, розвернувся на сто вісімдесят градусів. Я не затримувала. То був його останній шанс довести свою любов до мене, а переконав мене в його меркантильності.
Я рада за маму й Рената. Вони щасливі. Я також надіюся, що свою половинку я ще зустріну.
