Таку гостю у себе на порозі я не чекала, стільки років уявляла, як вертаю їй всі ті слова, які вона мені казала. Які то були солодкі мрії, давали мені пережити ті дні, коли я стала чужою для власної мами, а що казати про її нового чоловіка і його матір.
А мама так вже старалася їм догодити, так вже стелилася, так жебоніла, я її не впізнавала, мою маму, яка читала мені казки, з якою ми ліпили вареники, пили чай з бубликами, пробували з чийого горнятка смачніше…
Мама вдруге вийшла заміж і ми переїхали жити до мого вітчима, там ще була й його мати, Зоя Петрівна. Як вже вона губи копилила:
– Тут нема нічого твого, все шануй, тільки попробуй щось понищити, то швидко підеш в інтернат.
Далі у мами з’явився на світ син, Зоя Петрівна душі в ньому не чула, все було для Назарка, хоч зірку з неба.
Я любила братика, але, коли він навчився говорити, то з нього вилітали бабусині слова:
– Тут все моє, йди в інтернат.
І я перестала це робити.
Мама зітхнула з полегкістю, коли я пішла в училище і більше до неї не приїздила. Вона думала, що так всім буде краще.
Не знаю чи краще їй було, але вони продали хату в селі і купили квартиру в місті. Все записали на матір вітчима.
– Тут все моє, ви ще на своє не заробили, – казала вона їм.
І якось так вони всі там жили, все Назарка леліяли.
Мама навіть на моє весілля не приїхала, бо не було грошей на подарунок.
– Зорянко, я тебе вітаю і бажаю тобі щастя, але сама бачиш, що ми складаємо на квартиру більшу і я не можу взяти звідти гроші.
Так, вони все життя віддавали гроші матері вітчима, а та тримала і казала скільки ще треба аби вони купили собі квартиру. Всі ті роки не вистачало, а вони прожили так двадцять років.
Нарешті вони переїхали і зрозуміло, що Зоя Петрівна квартиру берегла для Назарка.
Йшли роки, я якось відтанула, бо правду кажуть – щасливі люди не пам’ятають образ. Та й мама, коли стала сама господиня в домі, то наче почала знову ставати моєю мамою, вона приїздила до мене в гості, гляділа онуків. я почала їздити до неї на свята, навіть з вітчимом якось спілкувалася і з братом.
Як «якось», просто була ввічлива.
На своє сорокаріччя я запросила маму і її родину до себе.
Вітчиму дуже сподобалася наша хата на околиці міста, дивувалися, як в такі юні роки ми спромоглися собі таку хату впорядкувати.
Мені зовсім не було приємно від таких слів, бо в них не читалося захоплення, а така заздрість, наче вони хочуть мене посунути і самі тут жити, гойдатися в гамаку чи чаювати на моїй просторій кухні.
Я потім навіть священика запрошувала освятити всю хату, бо мені аж щось дух спирало.
Більше я в гості їх не кликала, а лише маму.
Але не довго у мене було відчуття дому, бо мами й вітчима не стало, не справився з кермуванням.
Тоді я востаннє й бачила Назара та Зою Петрівну. Вона була невтішна.
Аж тут ось такий сюрприз – вона на моєму порозі, під лікоть її тримає Назарко.
– Слухай, тут така справа, бабуся не при собі була, а тут прийшли наче з соціальної служби і документи вона їм дала, попідписувала там все і квартира тю-тю. Я її доглядати не буду, за що? А у тебе дім великий, то знайдеться для неї місце, бабуся ж.
Він не питав мене, просто говорив аби сказати.
– Ти мене забереш, Назарку?, – питала Зоя Петрівна таким жалібним голосом.
– Так, ба, заберу.
– Я буду чекати, – жебоніла вона.
А я дивилася на неї, як же роки її зігнули, геть як я колись була, мала, безпорадна. Так і хотілося сказати про інтернат.
Я не змогла. Якби переді мною була вона колишня, то так, але ця жінка не була мені рівною по силі.
Вона кожен день чекає на Назара. Думаю, що вона все розуміє і це і є її персональна карма.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
