Мама живе у нас уже майже два місяці. До того, ми жили всі окремо і далеко одне від одного. Я поїхала з дому у віці 16 років навчатись, тож фактично нічого про те, якою мама стала я не знала.
Зараз же мама враз згадала, що вона моя мама. Їй подобається за мною стежити. Вона перевіряє, що у мене в сумці, з ким я спілкуюся, скільки витрачаю на одяг та косметичні процедури.
У нас, наразі щоденні непорозуміння. Мама дорікає мені тим, що я занадто багато коштів витрачаю на себе і свою зовнішність.
Мене підвищили минулого року, відповідно, і дохід зріс. Вимоги збільшилися, але я працівник відповідальний, справляюсь. Відколи я почала отримувати гідну зарплату, я дозволила собі більше грошей витрачати на свої потреби. Я ходжу до косметолога, до спортзалу, можу пообідати поза домом і купити просто так нову сукню.
Моя ж мама вважає мене марнотратною і твердить, що наразі купувати нові босоніжки, або сукню це ледь не гріх. А вчора я до перукарні сходила, так удома на мене чекала прямо вистава якась. Мама ледь не плаче доводячи, що я могла б прожити без того, аби сходити в перукарню, а от кошти віддати тим хто наразі цього дуже потребує.
Я їй показую чеки розповідаю про те, що ми з чоловіком допомагаємо і досить відчутно, але маму нічим не переконати. Вона за увесь час що в нас живе, здається нічого крім супу і не їла. Говорить, що краще зекономить на собі, а віддати тому кому потрібніше.
Я вже більше так не можу просто. Додому сил немає повертатись. Мама оплакує мої покупки в магазині і говорить, що тут не одну родину можна прогодувати і я зовсім не економна. Сьогодні туш собі придбала, бо стара скінчилась і на маникюр сходила. Таке відчуття, що чимось дуже завинила.
Я вже більше не можу так і як зарадити?
Головне зображення ілюстративне – pexels.
