Той день починався, як зазвичай – я працювала біля будинку, моя донька бігала поруч, мама теж закручувала черговий компот на зиму… Звичайнісінький літній день.
Аж тут мала прибігає і каже мені:
– Мамо, там якийсь дідусь хоче з бабусею поговорити.
Я маму гукнула і далі своїм займаюся.
Аж тут вона веде цього чоловіка до мене, я глянула і ще подумала – я мало сільських знаю, то видно якийсь далекий родич чи знайомий…
– Доню, – каже мама, – Тато вернувся…
Я мало не впала! Який тато??? З якого переляку тато?
– Доню, приїхав я сюди здалеку, з самого Києва, – каже і весь аж наче гордиться своїм подвигом, – Щоб попросити у вас пробачення.
– Ого, – кажу, – Вже десять років я в Києві живу, то могли б і раніше об’явитися.
Це йому добре по носі дало, а він далі за серце хапається та в хату проситься.
– Маріє, – каже до мами моєї, – Не довгий мені вік лишився, а доживати нема з ким, жінка зі мною розлучилася і тільки й грошей, що ось з собою, бо не всі пішли на ліки. Знаю, що завинив перед тобою, але знаю і твоє добре серце. Пусти мене до себе жити…
І на коліна зсувається та за серце ловиться, ну чисто тобі мексиканський серіал!
– Шановний, – кажу я йому, – Досить тут кіна грати! Де був тридцять років, туди й вертайся! Неначе й діти в тебе є, як нема жінки, то хай вони тебе глядять!
– Ой, діти мої роз’їхалися за кордон і нема нікого коло мене, а мені потрібен догляд щоденний і якнайменше хвилювання.
– Мені в дитинстві теж був потрібен догляд, то я щось тебе поруч не бачила, – сказала я йому, а маму попередила: «Нехай їде геть!».
Я вийшла з хати, бо не хотіла бути з цим актором в одному приміщені. Вже й не пам’ятаю, що я робила з того всього.
Далі зголодніла і йду щось готувати. А мама вже всього на стіл поклала і така вся задумана. Той ще сидить.
Стали ми їсти, а він вже й до моєї доньки підхід шукає:
– Я тобі, Оленко, завтра ляльку куплю, яку ти тільки хочеш! Підемо в магазин і ти мені покажеш.
– Та зараз, – кажу я, – Ви гроші притримайте, щоб мати з чим в дім піклування йти, а не роздавайте тут.
Мама на мене якось так дивно дивиться і каже:
– Я сказала Петрові, що ти маєш вирішити, чи він тут залишиться, чи ні.
– От і чудово, – відповіла я, – Я кажу «ні»! Хай йде туди, де був всі ці роки.
– Доню, так не можна, він хворий…
– А мені все одно! Це не мої проблеми.
Далі вже не буду ту всю перепалку озвучувати, але мама наполягла аби той залишився, бо вже автобусів нема до міста.
Знаєте, мені не за себе образливо, ні. Я мала чудову маму, яка все життя присвятила мені, яка мене розуміла і в усьому підтримувала. Мені шкода, що вона всі ці роки так і не змогла впустити в своє життя гідного чоловіка, все боялася, що знову трапиться отакий Петро. А тепер, на старості літ, він приперся таки! І не просто як чоловік прийшов, а як людина, яку знову ж-таки треба доглядати! За що це моїй мамі? За що?
Я їй сказала або він, або ми. І знаєте що? Він раптово не зміг піднятися з ліжка… Яка дивовижа… Як несподівано! Я думаю знайти його чарівних діток і ще чарівнішу дружину і хай його забирають до себе, туди, де він всі ці роки пробув. Мама просить не ворушити це все… Думаю, що я чиню правильно!
Фото Ярослава Романюка