Мама пішла із сім’ї забравши двох “своїх” дітей, а я, найменша татова доня, залишилась із ним. Ввечері, як завжди, мама вклала нас спати, ввімкнула пластинку із казками, а вже на ранок ні її, ні моїх сестер. Зникли і знати про себе не давали, аж до мого 45 ювілею

Мама пішла із сім’ї забравши двох “своїх” дітей, а я, найменша татова доня, залишилась із ним. Ввечері, як завжди, мама вклала нас спати, ввімкнула пластинку із казками, а вже на ранок ні її, ні моїх сестер. Зникли і знати про себе не давали, аж до мого 45 ювілею.

Та не був мій тато гарним сім’янином ніколи, те всі в селі знали і коли моя мама за нього йшла, то мала б те розуміти добре. Але, чи нужда, а може любов, а привела її разом із двома моїми сестрами старшими до нього на поріг.

Тоді маму як ветеринара у наш колгосп направили і вже тут мама із татом познайомились. Виділили мамі старенький будинок, але там вона довго не жила – переїхала до тата. Я вже їхня спільна дитина.

Не було між ними миру аж ніякого. Тато мій, як заливав за комір, то так і продовжував, а мама намагалась його перевиховати. Тато не терпів такого до себе ставлення і в домі і нас завжди було шумно. Принаймні, я не пам’ятаю між ними якихось добрих відносин.

Чому мама вирішила піти і залишити тату мене? Не хотіла полегшувати йому життя? Вважала, що мені із ним буде краще? Відповідей на ці запитання я не маю і досі, бо ж мама пішла і викреслила мене зі свого життя. Прикро, але сестри також.

Мені 45. Живу у тому ж будинку де на світ з’явилась. Тата мого не стало тридцять років тому, але, на останок він одружився і у нашому домі з’явилась Наталя – жінка, яка не відступила перед труднощами і коли не стало мого тата, була мені родиною.

Власне, Наталя і стала мені мамою. У неї свій син, мій брат Анатолій. Між нами вона ніколи не робила різниці і я була її “донечкою”, та й досі є, бо мешкаємо ми от тут у купці.

Я заміж вийшла, розлучилась і приїхала у рідний дім до Наталі. Вона мене підтримала, бавила онука, доки я на роботі працювала і вже, коли я вдруге заміж вийшла і ми планували переїхати, вона слізно просила мене залишитись, бо дуже не хотіла залишатись у порожньому домі, та й не уявляла, як то не бачити онука щомиті.

От так і живемо. Для мого чоловіка Наталя, як і для мене “мамуся”, а ми її діти і всіх вона до себе горне і всіх нас дуже любить і опікає.

А це, саме коли ми за столом сиділи у дружній компанії у озвався двірний дзвіночок:

— Треба ж таке, – говорить незнайомка, що стояла на порозі. – скільки років минуло, а дзвінок той же. Не змінили.

Нічого рідного, чи близького у рисах обличчя – чужа людина зовсім. Лиш голос, хай і дорослий, але із нотками такими, які ні в кого і ніде я більше не зустрічала:

— Ліда? – дивилась я в усі очі на сестру свою.

Таки то була Ліда – моя старша сестра. Приїхала вона не зі святом мене привітати, а в очі мені подивитись і заодно оглянути наш дім старий. А точніше – впевнитись, що може привезти маму до мене.

— Неля, – моя ще одна сестра, – вже років із десять як за кордоном. Вона при мамі була, потім, ось, я десять років. Ну а тепер, сестро, твоя черга. Від мене вже через маму чоловік пішов, зараз і роботу втратити можу, бо ж при ній потрібно бути постійно. Та й не одна я дитина. З мене досить, за два дні привезу, а вже далі розбирайтесь.

Я розсміялась від душі, бо вже чого, а такого не очікувала. Летіла Ліда вільним птахом до хвіртки, тут я їй пояснила, що не буду ні за ким ходити і ніякого відношення до їхньої матері не маю, бо в мене є своя і вона в домі.

І тут Ліда несподівано захлипала, почала казати, що вже край і вона сама не справляється, а Надія її залишила із мамою і ні копійки не передає.

— То що я мушу робити? За що жити?

Саме оту сцену і побачила мама Наталя. Вона завела Ліду у дім, пригостила, вислухала, а потім, коли провела її на автобус почала зі мною непросту розмову.

Бачте, просить мене Наталя не бути такою категоричною, адже мова йде про мою рідну маму.

— Як би не склалось, а саме завдяки їй ти на цей світ з’явилась. Вона була тобі мамою до чотирьох років. За це ти повинна бути вдячна. Я тобі в усьому з нею допомагатиму, не переймайся, доню. Ти ж шкодуватимеш потім. Гірко шкодуватимеш, що відмовила Ліді у допомозі.

Знаєте, можливо Наталя і права, але я не розумію, чому мушу доглядати чужу для себе жінку? У неї дві доньки є, я до чого?

Ну от скажіть, на чиїй стороні правда?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page