Телефон у коридорі задзвонив різко, розтинаючи тишу порожньої веранди. Таня одразу зрозуміла, хто це.
– Тетяно, ти вже вдома? – голос матері звучав звично вимогливо, без привітань чи розпитувань про день. – Я тут із найменшим залишилася, а мені в сільраду треба, документи на землю переоформити. Прибіжи на пів години, посидь.
– Мамо, я тільки з зміни повернулася, – Тетяна притиснула трубку плечем, намагаючись зав’язати фартух. – Вадим ще вечерю не їв, і Сергію треба з математикою допомогти.
– Та що там тій дитині допомагати, він у тебе вже дорослий, сам зробить, – відрізала Юстина. – А малий плаче, у нього зуби лізуть. Христина знову кудись поїхала, казала, що в місто по роботу, але я ж знаю її місто. Знову з тим своїм новим знайомим десь вештається.
– А чому вона малого не забрала?
– Спробуй їй щось скажи, – у голосі матері з’явилися звичні роздратовані нотки, які Тетяна пам’ятала ще з дитинства. – Вона дівчина молода, їй влаштовуватися треба. Не буде ж вона з дитиною на побачення йти. Давай, збирайся. Я на тебе чекаю.
Тетяна поклала трубку і на хвилину заплющила очі. Почуття провини, яке мати вміла викликати одним словом, знову важким тягарем лягло на плечі. Вона згадала, як у дитинстві вітчим, Степан, перераховував кожну копійку, яку витрачали на її шкільні зошити чи нове взуття.
– Це дитина від твого першого, – казав він Юстині, навіть не притишуючи голосу, коли Тетяна стояла за дверима. – Чому я мушу її вдягати, як панянку? Хай доношує те, що сусідські діти віддали. Нам Христину треба на ноги ставити, її вчити, їй між люди виходити.
Юстина тоді лише мовчки зітхала й відвертала очі. Вона ніколи не перечила чоловікові, коли йшлося про гроші для старшої доньки. Тетяна була схожа на свого батька – широкі вилиці, темні прямі брови, трохи вайлувата постава. Жодної зграбності чи краси, якою згодом розквітла молодша, Христина.
Христина росла у пестощах. Їй купували найкращі сукні, віддавали найкращі шматки за столом. Коли Христина сміялася, увесь дім наче наповнювався світлом, і батьки танули від цієї краси. Юстина завжди казала, що з такою вродою її молодша донька точно вийде заміж за поважну людину, житиме в достатку і забезпечить собі майбутнє.
Але життя розпорядилося інакше. Христина виросла, але вчитися чи працювати не хотіла. Один за одним у її житті з’являлися чоловіки, котрі обіцяли легке життя, але зникали, щойно виникали перші труднощі. На згадку про ці стосунки у хаті Юстини з’являлися діти. Спочатку старший, Назар, потім середня, Аліна, а тепер ось і малий Денис.
Тетяна одягла стару куртку й вийшла на вулицю. До батьківського дому було хвилин п’ятнадцять пішки через вигони.
Вона зайшла без стуку. У кімнаті панував безлад: на дивані лежали розкидані дитячі речі, на столі стояла недоїдена каша і чашки з недопитим чаєм. Мати сиділа біля ліжечка і втомлено гойдала колиску.
– О, прийшла, – мати звелася на ноги, витираючи чоло рукою. – Назар із дівчатами на вулиці бігає, простеж, щоб до ставка не йшли. Ти б, Тетяно, подивилася у свого Сергія, може, лишилося щось із дитячого? Чи купила б у магазині якусь кофтину. Ти ж працюєш, і Вадим у тебе заробляє.
– Ми теж гроші не з неба збираємо, – тихо мовила Тетяна, заколисуючи дитину. – Нам Сергія до вступу готувати треба, репетитори коштують чимало.
– Ой, та що той Сергій, хлопець розумний, сам вступить! – махнула рукою мати. – А це ж маленькі діти, вони ні в чому не винні. Не залишати ж їх голодними й роздягненими. Ти ж сестра, мусиш допомогти.
Тетяна схилила голову над дитиною. Серце стискалося від жалю до цих трьох дітей, які росли практично без батьківської уваги, залишені на стареньку бабусю та випадкові приїзди матері. Христина з’являлася раз на місяць, привозила якісь дешеві цукерки, робила кілька фотографій і знову зникала у невідомому напрямку.
– Добре, – мовила Тетяна. – Я подивлюся вдома, що лишилося від Сергія.
– От і добре, – Юстина швиденько поправила хустку перед дзеркалом. – Я біжу, бо сільрада зачиниться. Посидь тут, поки я повернуся.
Мати пішла, гримнувши дверима, і в хаті настала відносна тиша, переривана лише важким диханням малої дитини.
Тетяна сіла на стілець, притискаючи племінника до грудей. Вона згадала, як сама була дитиною і як мріяла про нове пальто на зиму. Натомість Степан купив тоді Христині нові чоботи з хутром, хоч вона ще й до школи не ходила, а Тетяні перешили старий плащ від сусідки.
«І чому я знову тут?» – подумала вона без злості, а радше з якоюсь давньою, звичною втомою.
За годину повернулися з вулиці Назар і Аліна. Вони були замурзані, із замерзлими носами, але з радісними криками вбігли до хати.
– Тітка Тетяна прийшла! – вигукнув Назар, скидаючи промоклі черевики просто посеред коридору. – А мама приїде сьогодні? Вона обіцяла машинку привезти.
– Мама просила передати, що буде пізніше, – збрехала Тетяна, щоб не засмучувати хлопчика. – Давайте роздягайтеся, я вам чай заварю і хліба з маслом намащу.
Вона встала, поклала притихлого Дениска у ліжечко і пішла на кухню. На столі лежала стара газета, на якій Юстина чистила картоплю. Тетяна почала прибирати лушпиння, і в цей час надворі почувся шум машини.
Двері відчинилися, і до хати зайшла Христина. Вона була в яскравій куртці, з нафарбованими губами і втомленими очима. За нею нікого не було.
– О, Тетяно, ти тут? – Христина скинула підбори і пройшла до дзеркала, розглядаючи своє відображення. – А де мати?
– У сільраді, – Тетяна подивилася на сестру. – Христино, Денис кашляє. Ти чому його не вдягаєш нормально?
– Та де я йому візьму одяг? – роздратовано відповіла Христина, підмальовуючи губи. – У мене зараз копійки немає. Той, із яким я жила, виявився звичайним казкарем. Сказав, що діти йому не потрібні, і вказав на двері. Я зараз у подруги перебиваюся.
– То, може, варто роботу знайти, а не по подругах жити? – не стрималася Тетяна.
Христина різко розвернулася до неї, її очі спалахнули.
– Ти мені не моралізуй! Тобі легко казати – у тебе чоловік нормальний, хата своя, робота є. А мені що робити? Я не хочу все життя на заводі просидіти, як ти!
– Ти вже трьох влаштувала, – тихо мовила Тетяна. – На маму повісила, яка вже ледве ходить.
– Мати сама казала, що допоможе! – відрізала Христина. – Вона дітей любить. І взагалі, ти старша сестра, могла б і підтримати, а не докоряти. Ти завжди на мене зверхньо дивилася, бо думаєш, що найрозумніша.
Тетяна не стала сперечатися. Вона знала, що будь-яке слово зараз перетвориться на крик і сварку, від якої перелякаються діти. Вона просто повернулася до плити і поставила чайник.
Христина пройшла до кімнати, кинула на диван свою сумку і сіла біля дітей, які одразу обступили її, розпитуючи про обіцяні іграшки.
– Немає іграшок, наступного разу привезу, – буркнула Христина, відпихаючи рученята Назара. – Дайте мені спокій, я втомилася.
Тетяна спостерігала за цією сценою з кухні. Їй було шкода сестру – за цією зовнішньою зухвалістю ховалася звичайна розгубленість людини, яка так і не навчилася відповідати за власне життя. Але ще більше їй було шкода дітей, які дивилися на матір із надією, отримуючи натомість лише байдужість.
Повернулася Юстина. Вона важко дихала, тримаючись за бік, і ледве переступила поріг.
– О, Христино, ти вже вдома? – мати одразу змінилася в обличчі, її голос став м’якшим. – А я вже хвилювалася. Ти їла щось? Тетяно, налий сестрі чай, вона ж із дороги.
– Я вже йду, мамо, – сказала Тетяна, знімаючи фартух. – Мені додому треба, Вадим чекає.
– Як це йдеш? – Юстина здивовано подивилася на неї. – А про куртку для Дениса? Ти ж казала, що подивишся.
– Я ввечері занесу. І сироп від кашлю принесу.
– Ну, гляди, не забудь, – пробурчала мати, сідаючи поруч із Христиною і торкаючись її руки. – Христиночко, ти як там? Все гаразд?
Тетяна вийшла на ганок, не чекаючи відповіді. На вулиці вже стемніло, похолодало, і свіже повітря здалося їй неймовірно приємним після задушливої батьківської хати.
Вона йшла стежкою до свого дому і думала про те, як дивно влаштоване життя. Її дитинство минуло в тіні молодшої сестри, її вважали не вартою великих витрат. Але зараз вона мала те, чого у Христини не було й близько – спокійний дім, надійного чоловіка і сина, який завжди радий її бачити.
Вдома її зустрів Вадим. Він якраз лагодив на кухні стілець, а Сергій поруч сидів за підручниками.
– Прийшла? – Вадим підвівся, витираючи руки об ганчірку. – Що там у них знову?
– Та як завжди, – Тетяна прихилилася до одвірка, відчуваючи, як втома нарешті відпускає її. – Христина приїхала. Без грошей, без роботи. Діти самі по собі.
– Ти знову їм усе пробачиш і підеш купувати ліки? – Вадим подивився на неї з легким докором.
– Діти не винні, Вадиме, – тихо відповіла вона. – Назар досі в літніх кросівках ходить, а на вулиці майже заморозки. У нас лишилися ті теплі черевики, з яких Сергій виріс?
Чоловік зітхнув, похитав головою, але нічого не сказав проти. Він підійшов до шафи в коридорі, витяг звідти коробку і поставив на стіл.
– Ось, тримай. I кофту ту зелену візьми, вона ще зовсім нова.
Тетяна посміхнулася йому. Вона підійшла до сина, гладячи його по густому волоссю.
– Як математика? – запитала вона.
– Розв’язав уже, – відповів Сергій. – Мам, а Назар знову до нас у суботу прийде? Ми обіцяли з ним конструктор збирати.
– Прийде, – мовила Тетяна. – Обов’язково прийде.
Вона зібрала пакунок із речами, додала туди банку домашнього варення та кілька яблук із власного саду. Знову вдягати куртку і йти крізь темряву не хотілося, але вона уявляла маленькі ніжки Назара в промоклому взутті, і це змушувало її піти.
Коли вона знову відчинила двері батьківської хати, там панувала тиша. Христина лежала на дивані з телефоном у руках, мати заколисувала Дениска, а Назар із сестрою сиділи на підлозі, бавлячись якимись старими катушками від ниток.
– Ось, – Тетяна поклала пакунок на стілець біля дверей. – Тут черевики для Назара і кофта для Аліни. І сироп я купила в аптеці по дорозі.
Юстина підвелася, підійшла до пакунка і розкрила його. Вона розправила зелену кофту, роздивилася черевики.
– Черевики трохи потерті, – мовила мати, не піднімаючи очей. – Але нічого, для села піде. Дякую, Тетяно.
Христина навіть не повернула голови в її бік, продовжуючи гортати щось у екрані телефону.
– Я пішла, – сказала Тетяна.
Вона вже зачиняла двері, коли почула голос Назара:
– Дякую, тіточко Тетяно!
– На здоров’я.
Заради цих слів треба було прийти. А там хай буде, що буде.
