Нам обом було вже під сорок. У такому віці на заробітки від доброго життя не їдуть. У кожного за плечима лишилися розчарування, про які перші дні навіть згадувати не хотілося. Я вже трохи обжилася в тому містечку, знала, де дешевші продукти, у який день у супермаркеті виставляють знижки і як правильно говорити з бригадиром, щоб не ставили на найважчу зміну біля конвеєра.
– Світлано, ти мені просто покажи, куди тут іти і що робити, бо я наче в тумані, – казала мені Аня того першого вечора, коли ми розпаковували речі. Вона розкладала по полицях свої кофти, і в неї тремтіли руки. – Я ніколи далі свого району не виїжджала.
– Заспокойся, усе буде нормально. Тут головне — перші два тижні витримати. Руки болітимуть, спина ломитиме, але потім звикнеш. Я тобі все покажу. Завтра разом підемо на зміну, я встану поруч, якщо дозволять.
Перші місяці ми справді були як сестри. Вранці разом на роботу, увечері разом варили суп на спільній кухні, складали гроші і мріяли, як повернемося додому багачками. Аня виявилася м’якою, навіть дещо довірливою людиною. Вона могла годинами розповідати про свою доньку-підлітка, яка лишилася з бабусею, про колишнього чоловіка, який не платив аліментів, і про те, як їй хочеться простого людського тепла. Я слухала, співчувала, іноді ділилася своїм. Мені здавалося, що ми знайшли одна в одній ту опору, якої так бракує на чужині.
Вихідними наші хлопці з України збиралися на подвір’ї біля гуртожитку. Встановлювали мангал, смажили м’ясо, ставили колонку з музикою і просто сиділи після важкого робочого тижня. Ми із Світланою теж виходили до них, бо сидіти в чотирьох стінах цілий день було важко.
Саме там Аня вперше й звернула увагу на Олега. Він був з нашої ж бригади, але працював на навантажувачі. Чоловік видний, високий, завжди з якимось жартом напоготові, умів гарно розказувати всякі історії і привертати до себе увагу. Хлопці його поважали, дівчата постійно поглядали в його бік.
Того вечора Олег одразу сів біля Ані. Він подавав їй тарілки, підкладав найкращі шматки, постійно щось шепотів їй на вухо, від чого вона червоніла і сміялася, як дівчисько. Я сиділа трохи далі і спостерігала за цією картиною. У мене всередині наростала тривога. Я знала про Олега трохи більше, ніж Аня. Знала дівчину з третього поверху, яка минулого року так само сиділа з ним біля мангала, а потім тижнями плакала в подушку, коли він просто перестав піднімати слухавку і переключився на нову робітницю з нової зміни.
Пізно ввечері, коли ми повернулися до своєї кімнати і Аня почала розчісувати волосся біля дзеркала, посміхаючись власному відображенню, я вирішила з нею поговорити.
– Аню, ти тільки не ображайся, – почала я, сідаючи на край її ліжка. – Але я мушу тобі сказати.
Вона повернулася до мене з гребінцем у руці, і її очі аж сяяли.
– Про що ти, Світлано?
– Про Олега. Ти не надто захоплюйся ним. Він чоловік кручений.
Посмішка з обличчя Ані миттєво зникла. Вона повільно опустила руку з гребінцем.
– Що значить «кручений»? Він нормальний чоловік. Поцікавився, як я влаштувалася, запитав про доньку.
– Він з усіма так розмовляє, Аню, – спокійно відповіла я, намагаючись не підвищувати голос. – До тебе тут була Іра з Хмельницького. Теж думала, що вона в нього єдина. А потім він просто знайшов іншу, коли вона йому набридла. Він не шукає тут нічого серйозного. Йому просто весело провести час. Не роби дурниць, ти ж доросла жінка.
Аня кинула гребінець на тумбочку. Очі її налилися гнівом, що здивувало мене, бо раніше вона ніколи не підвищувала голосу.
– А, ось воно що! – сказала вона голосно. – Дякую, Світлано! Дякую за турботу! Тільки ти не про мене турбуєшся, а про себе.
– Про що ти кажеш? – я аж рота відкрила від несподіванки.
– Про те! Тобі просто муляє, що він звернув увагу на мене, а не на тебе! Ти звикла тут бути найрозумнішою, усім вказівки роздавати, усім давати поради! А як тільки біля мене з’явився чоловік, який побачив у мені жінку, так ти одразу почала лізти зі своєю думкою! Заздрість це, Світлано, звичайна жіноча заздрість!
Я стояла і дивилася на неї, не вірячи, що це каже людина, з якою ми були наче сестри.
– Ти справді так думаєш? – тихо запитала я.
– Так, думаю! – відрізала вона і лягла на ліжко, повернувшись до стіни. – Не треба мене вчити жити. Я сама розберуся, хто мені пара, а хто ні.
Після тієї розмови між нами встала глуха стіна. Ми жили в одній кімнаті, але майже не розмовляли. Тільки «доброго ранку» і «посунься біля плити». А через тиждень Аня зібрала свої речі в той самий чемодан і переїхала до Олега. Вони винайняли невелику кімнату в приватному секторі неподалік від фабрики.
Коли вона йшла, я стояла біля вікна і дивилася, як Олег несе її сумку. Аня навіть не повернула голови в бік нашихвікон. Мені було гірко, але я вирішила для себе: усе, я зробила все, що могла. Доросла людина має сама відповідати за свої рішення.
Минув місяць, потім другий. На роботі ми перетиналися рідко, бо нас поставили в різні зміни. З чуток я знала, що в них ніби все добре, вони ходять разом до магазину, відпочивають. Я намагалася про це не думати і просто робила свою роботу, відкладаючи кожну копійку.
Почалася осінь. Дні стали холодними, дощовими. Одного вечора я сиділа в своїй кімнаті, п’ючи гарячий чай і переглядаючи якісь новини в телефоні. За вікном дув сильний вітер, стукав дощ по шибках. Раптом у двері хтось тихо і нерішуче постукав.
Я відчинила. На порозі стояла Аня. Вона була без парасолі, повністю мокра, мокре волосся прилипло до обличчя, а сама вона тремтіла від холоду. У руках у неї була лише одна невелика сумка. Вона дивилася на мене, і в її очах було стільки розпачу, що в мене перехопило подих.
– Світлано… – ледь чутно мовила вона. – Можна до тебе?
Я не промовила жодного слова. Просто відступила вбік, даючи їй пройти всередину, і зачинила двері.
Аня зайшла, зупинилася посеред кімнати і не наважувалася сісти. Вода з її плаща капала на лінолеум. Я дістала з шафи сухий рушник і свій теплий халат, простягнула їй.
– Перевдягайся, – мовила я спокійним голосом. – І знімай це мокре.
Вона почала розстібати ґудзики, і її руки так сильно тремтіли, що вона не могла впоратися з ними. Потім вона раптом закрила обличчя руками і гірко, безголосно заридала. Я підійшла, забрала в неї мокрий плащ, накинула їй на плечі халат і посадила на ліжко.
Налила їй гарячого чаю з лимоном, поставила перед нею. Вона сиділа, обхопивши кухлик двома руками, намагаючись зігрітися, і сльози капали просто в чай.
– Він зібрав мої речі і виставив за двері, – нарешті видавила вона з себе, ковтаючи сльози. – Сказав, що їде в інше місто, на іншу роботу. І що я йому там не потрібна.
Я мовчала. Я сиділа навпроти і просто слухала. Жодного «я ж тобі казала» не вирвалося в мене з грудей, хоча ці слова так і просилися на язик. Але бачити її в такому стані було важко.
– А найгірше, Світлано… У нас буде дитина. Я дізналася про це минулого тижня. Сказала йому вчора. Думала, він зрадіє, думала, ми якось вирішимо… А він зібрався за годину. Сказав, що це мої проблеми, і щоб я йому більше не дзвонила. Мені немає куди йти. Додому повернутися зараз не можу, грошей майже немає, бо всі витрачала на нашу оренду та їжу…
Вона знову закрила обличчя руками.
Я встала, пройшлася кімнатою. Злість на неї за ті колишні слова вже минула, лишилося тільки якесь важке відчуття втоми і жалю.
– Слухай мене уважно, – мовила я, зупинившись біля столу. – Ти залишишся тут. Друге ліжко вільне, дівчина звідти звільнилася минулого тижня.
Аня підняла обличчя, у її очах з’явилася крапля надії.
– Світлано, дякую тобі… Я знала, що ти не залишиш…
– Почекай, – перебила я її. – Завтра ми підемо до бригадира. Я попрошу, щоб тебе перевели на легшу ділянку, де не треба піднімати важке. Попрацюєш ще місяць-два, скільки зможеш за станом здоров’я, відкладеш гроші. Потім я допоможу тобі взяти дешевші квитки додому, щоб ти повернулася до доньки і матері. Їм ти зараз потрібніша.
Вона інтенсивно закивала головою.
– Так, так, я згодна. Я буду працювати, я все зроблю. Світлано, ти пробач мені за ті слова… Я така наївна була, я ж тобі не повірила, думала, що ти…
– Не треба, – твердо зупинила я її спробу вибачитися. – Не треба нічого згадувати. Що було, те минуло. Пий чай і лягай спати, тобі треба відпочити.
Аня слухняно випила чай, перевдяглася і лягла на ліжко.
Я ж довго не могла заснути. Сиділа біля вікна, дивилася на темну вулицю, по якій стікали струмені дощу. Усередині була дивна порожнеча. Я знала, що зроблю все необхідне: допоможу їй оформити документи, підкажу, як краще вчинити з роботою, поділюся їжею, якщо буде скрутно. Я не покину її в біді сам на сам з її проблемами у чужій країні.
Але тієї колишньої дружби вже не буде. Не буде вечірніх розмов по душах, не буде спільних мрій та секретів. Попереду була просто робота і взаємодопомога двох людей, яких доля звела в одному місці.
