В автобусі їхали переважно заклопотані жінки, вони дуже схожі на мою маму, вона так само дуже сильно вірить, що матиме онуків, але просто не знає моєї таємниці. І раптом я побачила її, але не цю згорблену висохлу жінку, а ту, повну сили, певності і рішучості.
Вона не бачила нікого навколо, говорила з сусідкою і я чула ту розмову.
– Справді та молитва помагає чи треба ще й сина везти? Так, не просихає, вже й не знаю, що робити, сили вже не маю, де ми лишень не були. Тепер тільки на Нього надіюся.
І від почутого я аж повеселіла. Таки є Бог на світі!
Поки й моя мама метушилася, я непомітно вислизнула з автобуса і поїхала до того, хто й став причиною всіх цих подій.
Роман жив там само, де двадцять років тому ми проводили свої перші побачення, поки його батьки були на роботі. Якщо бути відвертою, то мені більше подобалося як реагує Роман на наші зустрічі, ніж я мала з того приємність. Мені хотілося аби йому було добре, а все інше не мало значення.
Але такі забавки мають і свої наслідки. Коли я сказала Романові, що чекаю дитину, то він не знав, що й сказати.
Того ж вечора на порозі стали його тато й мама, вони навіть в квартиру не зайшли, а просто на сходовій шпетили мене всіма словами, а мій коханий, для якого я була готова на все, навіть в очі мені не дивився, а тупцював позаду.
– Ти йому голову задурила і ти будеш це все розгрібати. Порядна дівчина так би ніколи не вчинила.
Її несло і несло, поки моя мама не зачинила перед ними двері і обійняла мене.
Мені тоді здалося, що я оглухла, я нічого не чула і не могла говорити. Мама взяла відпустку і гляділа мене, вона водила мене по лікарях, але всі казали, що мине, потрібен час.
В якийсь день до мене прошмигнув Роман і тицьнув гроші та адресу лікаря і я туди пішла.
Мамі я нічого не сказала, але саме тому у мене не може бути дітей.
Мама думає, що як я матиму дитину, то моє життя з чоловіком налагодиться, він перестане гуляти і прийде в родину.
Але справа в тому, що я теж не люблю чоловіка і не розумію, чому я з ним живу. Для того, щоб не бути самотньою?
Роман оженився на якісь багатій дівчині і виїхав з нашого міста, більше я не бачилася з людьми, які б могли що-небудь про нього мені сказати.
Так і жила двадцять років, а для чого – не знаю, напевно, щоб мама не була сама.
Двері довго не відкривали, я вже подумала, що нікого нема вдома, але далі вони прочинилися і я побачила Романа, вірніше щось, що дуже віддалено нагадувало того красивого хлопця.
– Ніно?
– Так, це я. Як ти мене впізнав?
– Я тебе ніколи й не забував.
– А я тебе хотіла забути, але не можу.
Ми стояли мовчки. Хіба колись ми могли подумати, що з нашого першого кохання ми виростемо в таке?
– Я прийшла сказати, що пробачу тобі, як ти попросиш у мене вибачення.
– Ти… Точно пробачиш?
– Кажи…
І він просив, молив зрозуміти і простити його боягузтво, яке не давало йому спокою всі ці роки.
– Якщо ти це просиш щиро, то ти змінишся, бо я тобі прощаю. І собі прощаю.
Далі я поговорила з чоловіком, сказала, що двадцять років я карала себе і вже нарешті досить.
– Доню, хто це прийшов? Ми ж гостей не чекаємо.
– Не знаю, може, сусідка.
Я піша відкривати і на порозі стояли батьки Романа і позаду тупцював і він сам з великим букетом квітів.
– У вас товар, у нас купець, – почала говорити мати Романа, – Ти пробач мені, Ніно, що так пізно, але Бог мені все пояснив…
Я їй пробачила, не заради неї, а заради себе. Роман взявся за голову, продовжує справу свого батька, ми живемо окремо і пробуємо різні варіанти аби таки я мала дитину. Коли маєш гроші, то перед тобою відкриваються багато можливостей аби виправити давні помилки. Хіба ні?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
