Вона завжди порівнювала Петра з татом, який у нас був чоловік хоч і непоганий, але різкий і впертий, як скеля. У домі всі ходили навшпиньках, особливо коли він приходив із роботи. А мені в такій атмосфері завжди хотілося щось міняти, та куди там – тато в нас слово за собою завжди залишав.
А з Петром усе здавалося іншим. Він трохи старший від мене, йому три роки до тридцяти було, коли ми почали зустрічатися. Хлопець лагідний, скромний, золоті руки має — і машину відремонтує, і в домі лад наведе. Спокійний, зовсім не як тато.
Подивилася я на нього, усміхнулася, підморгнула — і вже він мене додому проводжає. А тоді все вже пішло своїм ходом. Раз я до нього, як пані, в гості прийшла, фільм подивитися захотіла, то вже й одруження наше стало неминучим. Петро такий був — усе по порядку, усе серйозно.
Його мама була проти, казала, що треба їй більш слухняну дівчину в невістки, а не міську пані. Та Петро стояв на своєму: одружився зі мною, і ми зажили разом. Спочатку орендували житло, а потім він наскладав і купив власну квартиру.
Саме він, бо я працювала на державній роботі, з неї багато не заробиш, самі знаєте.
Здавалось би, ось воно — життя, яке я собі вимріяла. Тиха родинна атмосфера, дім, дітки. Але, коли все стало на свої місця, зрозуміла: те, що здавалося ідеальним, тепер стало для мене рутиною. Петро спокійний, ні сварок, ні пригод — що це за життя таке? Прийде з роботи, поїсть, з дітьми пограється, подивиться телевізор і спати. Так минали роки, і стало просто нестерпно нудно. Аж тут мама, що вже кілька років жила в Італії, раптом покликала мене до себе:
— Доню, — каже, — давай до мене на літо з дітьми. І відпочинете, і подивитесь, як я тут живу.
— Мамо, ну який відпочинок з дітьми? — відповіла я, хоча в душі розуміла: це, можливо, мій єдиний шанс вирватися з цього сімейного болота.
Я обдумувала все кілька днів, а потім підійшла до Петра:
— Слухай, Петре, мені треба трохи відпочити, і мама кличе нас до себе.
— То поїдь, чого ні, — відповів він. І все! Навіть не запитав нічого, не обговорював, просто сказав: “Їдь”. І мене це так зачепило! Якось сумно стало від того, що йому все одно, чи буду я поруч, чи ні.
Я вирушила в Італію, прихопивши дітей, щоб трохи змінити обстановку. І вже за кілька днів, коли опинилася біля моря, під сонцем, відчула себе наче новою людиною. Море, сонце, екзотична атмосфера — я зрозуміла, що давно мріяла про щось подібне.
Мама познайомила мене з декількома своїми друзями, і серед них був молодий чоловік, який мені приглянувся. Високий, статний, з доброзичливими очима, і коли він усміхався, я втрачала голову. Насправді, нічого особливого в наших стосунках не було, просто погляди, усмішки, платонічна симпатія. Але для мене це було як ковток свіжого повітря.
Мені вже навіть не хотілося повертатися. Мама бачила, що я немов ожила, і підтримала:
— Побудь ще трохи, Оксано, підзаробиш грошей. Дітей відправ додому, а сама лишайся?
От я і залишилася. Пройшло кілька місяців, а я все далі відкладала повернення. Хотілося ще трохи насолодитися цим легким життям, морем, сонцем і тим романом, хай і платонічним, із незнайомцем. І от одного разу телефонує мені кума, та й каже:
— Оксано, ти про свого Петра чула? Він когось має!
— Та що ти говориш! — здивувалася я.
— Та то ще не все! Вона з міста, вродлива така, модна. Усе літо тут пробула, а тепер він із нею в місто на побачення їздить. І дітей з собою бере.
— А може, він просто їде з дітьми на атракціони? — кажу я, щоб не показати свого збентеження.
— Ой, подруго, не сміши. Вона, кажуть, нібито не могла дітей мати, а тепер ходить і натякає всім, що, може, Петро їй допоможе. Словом, така ситуація — вертайся, бо тут уже язики розпускають!
Мені стало навіть трохи смішно. Подумаєш, Петро з міською зійшовся! Нехай пограється, гляну, що з того вийде. Я його знаю, він без мене довго не протримається. Але й повертатися я не хочу. Що вдома? Розумію, що знову занурюся в побут, в ту саму рутину, де кожен день — мов на повторі. А тут — сонце, море, усмішки, навіть роман невеличкий є. Навіщо повертатися?
Але я впевнена в одному: варто мені тільки натякнути Петрові — і він кинеться назад. Це ж я для нього — стабільність і затишок, до яких він звик. Тільки тепер мені й самій важко зрозуміти, чи хочеться мені повернутися.
Може, хай собі розважається з міською, а я поки побуду тут, насолоджуючись життям. А як обоє наситимося цими пригодами, повернемося один до одного. Хіба це погано?
Може, це і є найкраща стратегія — пожити окремо, відчути нове, а потім повернутися до рідного, але вже з іншими емоціями.
Так і живу тепер. Думаю: хай мій Петро спробує пожити без мене.
