fbpx

Мама ж нічого не говорила, не зізнавалась. Я випадково почула голоси дитячі. Два до двох швидко склала і мало не заплакала. Роки праці, куди?

Мама ж нічого не говорила, не зізнавалась. Я випадково почула голоси дитячі. Два до двох швидко склала і мало не заплакала. Роки праці, куди?

Ми шостий рік із чоловіком у Чехії працюємо. Їхали на підробіток, та вже й дітей сюди забрали, тут до школи ходять, то я й не скажу, чи живемо. чи на заробітках ми тут.

Однак, усі ці роки ми всі свої гроші зароблені вкладали у наш будинок у селі. Хатинка у нас маленька була, та ще й маму мою мусили до себе забрати. За шість років ми вибудували гарну хату і облаштували двір.

Звісно, усім тим мама моя заправляла, бо ми були далеко. Зрідка по черзі із чоловіком навідувались додому, чимось мамі допомагали, слідкували за усім, та от саме мама була основним “двигунчиком”, а ми лиш гроші передавали.

Мама була не проти. Радісно усе робила, а я й собі тішилась, що змогла її витягти із тієї трясовини у якій вона опинилась із вини мого братика. Бачте, брат мій – Вадим, ніколи не був приміром для наслідування. Скільки сивого волосся у мами з його ласки з’явилось, скільки безсонних ночей.

Щасливі ми були тому, що він оженився, думали, візьметься за розум. Та от зарано ми собі гарних картин намалювали, бо ж Неля – жінка брата, виявилась чи не кращою від нього “ягідкою”.

Про роботу вони і не думали, як і про власне житло, зате гарно у них виходило одне – дарувати мамі моїй онуків. За шість років – п’ятеро.

Мама мусила і працювати і обходити усю ту сім’ю. Вона шкодувала і діток і сина свого і Нелю. Старалась, як могла. та от не витримала і занедужала.

Коли я її зі стаціонару забирала, то спеціаліст сказав що ніяких хвилювань вона не витримає більше і віднині – тільки спокій. От так вона і переїхала до мене жити. Довелось їй, хоч і не хотіла брата мого і онучат без нагляду залишати.

Але до суті. Набираю я її нещодавно, щось ми про ремонт і про матеріали говорили, про її самопочуття, аж чую – голоси дитячі. Я одразу все у купу склала запитую:

— То що, брат у нас?

Я аж за здоров’я неньки почала перейматись, бо вона мені сипати із дрібного сита почала про важку долю мого братика і Нелі, та про те, що жити їм ніде:

— Вони не тут, поїхали на дім собі заробити, бо ж моя хата на попіл перетворилась, щось із проводкою. Ти не переймайся, тут тільки малі. Неля із сином поїхали на сезон до фермера ягоди збирати. Ти б їх бачила – змінились, за голову узялись. Не впізнаєш.

Мені аж зле стало, бо усі перспективи “райдужні” у голові одразу намалювались. Та й мамі п’ятеро дітей із її здоров’ям. Ну куди?

Буду їхати додому, треба щось вирішувати, але як і що розуму не докладу? Виставити племінників? Та ж рука не підійметься. Але ж і залишати усе як є не можна, бо роки праці на смітник.

От як мені бути, підкажіть?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page