— Мамо, – каже син, – Ти зрозумій, я нічого казати тобі не буду. Взагалі уся ця ситуація між вами мені глибоко неприємна. От зараз я стану на твій бік, то як мені далі тещі в очі дивитись? Ну, або скажу, що праві свати, то де мені очей узяти аби до тебе приходити? Тому і не проси мене щось говорити, я не буду.
Від слів сина стало ще важче. Ото мала б мати захист, а він просто відійшов у бік і спостерігає, що то далі буде. А сваха ж не здається. Чим ближче час їхнього від’їзду, тим частіше телефонує.
Та й невістка виявилась не простою. У тієї теж ніби як немає думки втручатись, але ж мова все довкола того так і крутиться. Прийде, сяде у кутку і зітхає гірко дивлячись на мій дім.
Почну з того, що все своє життя я присвятила єдиному сину. Після того, як чоловіка не стало, я залишилася з маленьким хлопчиком на руках і величезною господаркою, яка потребувала багато праці. Курей, свиней, корову, город — усе це я тримала, щоб син мав усе найкраще.
Я працювала з ранку до ночі, не шкодуючи сил. Хотіла, щоб мій хлопчик мав гарне дитинство і гідне майбутнє. Він виріс, став розумним і добрим юнаком.
Я хоч і в селі жила, та ж робила все, аби зібрати гроші для того щоб син мій після школи вступив до університету. Тримала биків, десяток свиней, практично гектар городу картоплі і стільки ж кукурудзи.
Не пам’ятаю, чи й присіла, чи придбала собі що. Все на купку та на купку, бо син і розумний і розсудливий, мусив мати гарну освіту. Я пишалася ним, хоча нам було нелегко.
Таки пішов він учитись і вчився гарно. Ще з третього курсу його запросили працювати за спеціальністю. Вже тоді він мені допомагати почав, бо заробляв гарні гроші.
Однак, я ж теж не розслаблялась. Хоч і збавила обороти, та все одно трудилась і тримала господарку чималу. у житті як на ниві довгій. Попереду і весілля у сина і сім’я. Треба було мені бути готовій.
Через кілька років мій син привів у дім свою Марину. Мила дівчина, вихована, видно, що люблять одне одного. Так вона мені до душі припала, що я одразу її “донею” кликати почала.
Батьки Марини багато років працюють за кордоном, і завдяки цьому їхня сім’я живе доволі заможно. Коли молодята оголосили про те, що будуть одружуватись, батьки Марини сказали, що подарують їм квартиру. Я була дуже рада за дітей.
Та от настав час купувати житло, а все виявилося не так просто. Свати заявили, що не мають усієї суми, і попросили мене додати “трішки”. Всього і треба було, що 30 тисяч доларів.
Я остовпіла. Такої суми в мене не було. Мої заощадження — це лише на випадок великої потреби або, можливо, на старість. Я спробувала пояснити, що не можу допомогти такою сумою. Хіба, що маю 5, ото і все моє багатство за життя зібране.
Але свати сказали, що це не важливо. Видно що готувались, бо ж одразу запропонували мені поїхати з ними на заробітки. Мовляв, там я за якісь кілька років зароблю ці гроші і допоможу дітям.
Мене обурила ця пропозиція. Я все життя важко працювала, і мені вже 50 років. Я не хочу залишати свій дім, господарку, своє звичне життя.
Мені добре тут, у моєму селі, серед знайомих людей. Так, важко але мене все влаштовує. Можете мені не вірити, але в тому я собі щаслива. Та й хіба я маю покидати все через те, що хтось не розрахував своїх можливостей?
Я спробувала поговорити з сином. Пояснила йому, що люблю його і хочу допомогти, але не можу робити неможливе. Син ніби як зрозумів, але пояснив, що втручатись не буде, адже не хоче псувати стосунків із сватами, чи зі мною.
А Марина сприйняла це інакше. Вона вважає, що я не хочу допомагати і не піклуюся про їхнє майбутнє. Я бачу, що через це між ними виникають суперечки, і це неприємно.
Я люблю свого сина і хочу, щоб у нього було щасливе життя. Але хіба я не дала йому усе що могла і навіть більше? Невже мушу до старих років працювати важко, на чиїсь треба?
Свати не здаються. Вони постійно натякають, що я повинна подумати про молодих. Кажуть, що поїздка за кордон — це не так важко, і що це тільки на рік-два-десять. Але я знаю, що це неправда. Вони самі розповідали, як тяжко там працювали всі ці роки.
Я вирішила твердо: нікуди я не поїду. Я багато віддала для того, щоб мій син виріс і отримав хорошу освіту. Я зробила все, що могла, і зараз я хочу жити своїм життям. Якщо Марина і її батьки вважають мене егоїсткою, нехай так і буде.
Усе своє життя я працювала для того, щоб забезпечити сина. Тепер прийшов час подбати і про себе. Жити спокійно, працювати в своєму городі, доглядати за господаркою і радіти кожному дню.
Хіба я не заслужила цього?
Головна картинка ілюстративна.
