Правду кажуть, що твій характер – твоя доля. От у мене який характер? М’який, поступливий і вразливий, того я й сиджу зараз в притулку та з горобцем говорю, а могла у своїй квартирі жити… Хто ж мені винен?
Вже мало хто пам’ятає комунальні квартири, де всі тулилися на одній площі, маючи маленькі кімнатки і все чекали на розселення.
Мені тоді здавалася моя кімната просто велетенською і я раділа безмежно цьому закутку. Сама з багатодітної родини з глухого села – що мене там чекало?
А тут і робота хороша і куточок свій і сусідки такі самі молоді і веселі, чимось поділяться, щось порадять, гуляємо разом… Молодість…
З нами ще жили сусіди, пара з дітьми, але там жінка ввесь час хворіла і діти такі ж були, тому чоловік її й бігав до мене:
– Людмило, ти медсестра, подивися, що можна зробити?
Отак я з ними й познайомилася: Марія, Степан та дітки Віктор і Іванко. Іванко ще був в пелюшках, а Віктору було три роки. І цей прілий запах… Досі пам’ятаю…
Знаєте, з одного боку молодість і радість, а з іншого якась затхлість і журба…
Десь через пів року не стало Марії і ми по черзі з дівчатами доглядали за дітьми, але я за своєю професією була більш компетентна, тому практично ночувала в Степана, оскільки діти хворіли і треба було часто вставати вночі.
Я їх полюбила, такі малесенькі крихітки, просто янголята…
Степан через місяць сказав мені:
– Людо, давай одружимося. Я без тебе дітей просто не потягну і не хочу аби про тебе бозна-що говорили.
Я чомусь погодилася… Бо характер такий, м’який, добрий… Діти ж…
Ми не жили як чоловік і жінка, а просто як сусіди: я про дітей піклуюся, Степан гроші заробляє, я на роботу ходжу…
Справжня родина…
А потім якось так сталося, що ми вже й самі між собою полюбилися, куди ж було діватися?
Згодом нам дали трикімнатну квартиру, Степан був на хорошому рахунку на роботі от і пощастило.
Це були просто хороми, які ми поступово заповнювали речами і спогадами… Тут Іванко свій зубчик з’їв, тут Віктор чорнило розлив і так в підлогу і в’їлося… Тут ми справляли всі дні народження за великим столом,
Степан купив «на виріст»:
– У нас велика родина буде, щоб всі помістилися!
Але бог не давав мені дітей… Великої родини не вийшло… Я не переживала, бо у мене ж було діти, мої, Іванко і Вітя…
Минали роки, діти виросли і вже мали свої родини, тепер наш стіл і справді був замалим, всі не поміщалися.
То я з краєчку сяду, щоб всі вмістилися, а сама то на кухню, то з кухні, щоб всім і смачненьке, і тарілочки змінити, і сіль подати…
А вони дякують мені і обіймають, діти мої любі!
А потім не стало Степана, якось раптово… Я не знала, як і що далі, але ж діти приїдуть і якось розрадимо один одного…
Діти приїхали, але не з розрадою, а з рішенням:
– Мамо, – кажуть, – Ви в трикімнатній квартирі живете і думайте, як вам віку доживати, бо ми за вами ходити не будемо. В кожного своє життя. То ми пропонуємо квартиру продати і гроші відкласти на будинок піклування. І вам добре і ми гроші отримаємо, бо у нас у всіх зараз фінансові труднощі…
Я вийшла з кімнати… Думала, що невістка одна чи інша щось скаже, сини щось пояснять. Але я чула лише, як вони говорили кому скільки треба дати грошей…
Я підписала всі папери…
Чого я це зробила?
Я не хотіла їх більше знати, моїх дітей… Я ж їх з малесеньких доглядала, я в них душу вкладала, а вони мені так віддячили…
Тепер живу тут, маю з ким поговорити і ще й сама можу доглянути сусідку по кімнаті, Варвару. Її діти теж вирішили, що хтось має піклуватися про маму… Тому мені тепер не так пече, я ж не рідна…
Просто характер у мене такий, вразливий…
Фото Ярослава Романюка.
