Я ж усіма думками з нею, своєю єдиною донечкою, яку виростила і випестила, мов ту лелію, так і назвала її Лілія. Вона була єдиним світлим промінчиком у моєму житті. Іншого я не знала, лиш робота і робота. А потім її рученьки, які мене обіймають і то були мої найкращі ліки.
Як поїхала вчитися, то я так вже тішилася, що будуть з неї люди, а далі, як вона сказала, що заміж в таку багату родину йде, то й ще більше зраділа – буде в добрі жити.
Я бачила, що вона не хоче аби я приїздила, та й знаю чого так реагує, але я просто хочу хоч краєчком ока подивитися чи все у неї добре і так йду додому та все в думках прокручую як вона, чи змінилися, чи щаслива.
Онуки не хочуть до мене в село їхати, бо вони їздять зі сватами на море, а так в місті цілими днями сидять.
– Ти б привезла їх до мене, у нас і повітря, і річка…
– Мамо, яке село? Вони ж міські!
Але цього разу вона була якось особливо збентежена, а далі й каже мені:
– Мамо, ви не приїздіть отак більше без запрошення, тут такого не люблять, ви ж розумієте, які тут люди живуть. Я краще сама до вас буду приїздити.
Я все зрозуміла і пішла до дверей.
– Ви ж там у селі маєте купу роботи, що ви себе трудите та їздите сюди? Я ж кажу, що все можна по телефону поговорити.
– Так, доню, як скажеш.
У селі й справді багато роботи, що я справді людям набридаю. Чим мені ще зайнятися, як такі вечори взимку довгі, хочеться з кимось словом перекинутися, а чоловік що, тільки й одне знає: «Не твого ума діло, як хочуть так і живуть».
Кошеня підібрала на вулиці, хтось під ворота підкинув, от вже є з ким говорити, бо донька не телефонує.
У неї своє життя.
Минули роки, з мого кошеняти такий ловучий котик, кози дві тримаю і молоко продаю. Не для заробітку, просто аби хтось прийшов до хати та словом перекинувся.
Коли рипнули сінешні двері навіть не подумала, що то може бути донька. Мовчки сіла за стіл, а я й нічого не питаю, все по ній видно. Як себе не переінакшувала, а все одно не догодила, знайшов кращу і молодшу, а діти вже дорослі та й що їм до матері, коли у них своє життя. Отак все на ній і написано.
Спитала чи можна на печі спати, дуже їй холодно.
– Так, я тобі матрац кину і спи, чаю запарю з липового цвіту.
– Мамо, у вас такі горнята великі, як колись.
– Щоб напитися, доню, щоб напитися вдосталь.
Поки відігрівається, ні слова не каже, а я й не питаю, бо й не знаю, як почати і як розрадити. Та й що тут порадиш, коли ти не милий?
– Добре, що ти до нас прийшла, – кажу їй, – ми з батьком скучили, давно ти у нас не була.
– Давно, але у вас нічого не змінилося, мамо, нічого. Все як було.
– Так, для тебе все, як було, то й добре, правда ж?
– Так, дуже добре, я посплю ще на печі, відігріюся.
– Спи, дитино, спи.
Вже темніє рано, чоловік сидить зі мною за столом і ми обоє дивимося в темне вікно, в печі потріскує вогонь.
Добре, коли є тепло, коли є де зігрітися навіть через роки, чи не так?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
