— Мамо, ти про що говориш? – голосом виховательки в садочку мені донька каже. – Скільки на твій вік уже треба? Повір, такі гроші у стіни вкладати ніхто не буде. Приїду з чоловіком, що підремонтуємо і хай стоїть як є. Вигадала такого.
У мені скільки сил і енергії, що я б оце і досі собі на заробітках була. Одні жаліються, що важко, а мені те було до душі. Бігала я по прибиранням, виморювалась, але за один день отримувала зарплатню більшу, ніж за місяць працюючи вдома.
Вивчила я дітей, ходили обоє не в останньому десятку. Заробили мої руки і на житло обом і на гідне життя і на авто. Не довелось жодному, як мені колись, гної з-під корів возити, та свиням трави жати на світанку.
Син у мене керівник на виробництві, а донька – педагог. Вклала я в них і життя і здоров’я, але дав Бог радості побачити, що вийшли з дітей моїх люди хороші.
Не хотіла я з Мадриду додому вертати в село, дуже не хотіла. Ще чіплялась за роботи які, але ж 70. Як я не крутилась і не молодилась, а їхати довелось. Знаю дівчат, які і до 75 працюють, а я не змогла. Здоров’я підвело, та й діти кликали вже, просили біля них трішки побути, бо ж роки які мої.
Ну приїхала я. Хата гарна, велика, відремонтована. Передала я собі і одягу і речей і техніки на три життя вперед. Ну що старій робити у тих хоромах? Завела для розради кізоньку і курей 10.
Та знаєте, вкладала я гроші у дім, а за сарай геть забула. Ну стоїть та й стоїть собі. Зверху мені його хлопці утеплили і накриття зробили попереду. Глянеш – то й нормально. Та вже за два роки бачу – дах повело. Залізна на горище, а там балки, то лиш одна назва. Як той шифер тримається я й не знаю.
Телефоную до донки, кажу, що от така в мене несподівана неприємність. Просила її мені допомогти, скинути тисяч з 20, аби я людей найняла та старий дах зняла а новий накрила.
— Чи ти смієшся, мамо? – говорить вона мені, – Ніхто у ту хату такі гроші вкладати не буде, а тим паче у хлів. Скільки на твій вік ще треба? Приїду з чоловіком, що підрихтуємо і все. Ти за ті гроші яйця і молока зможеш до кінця життя купувати.
От так мені і сказала. Слова сина переповідати не буду, бо той аж сміявся спершу, а коли зрозумів, що я серйозно, сказав, що дешевше бульдозер найняти і вивезти хлів з подвір’я.
А мені так прикро. Така я не розумна, адже всі гроші що привезла з собою, і що відкладала роками між дітьми по приїзді поділила. Думала, що пенсії мені стане на роки.
Сусідка ще. Каже Дем’янівна, що діти праві і що немає сенсу вкладатись.
А мені оце аж цікаво стало, невже і правда? Якщо тобі за сімдесят, то вже ні планів, ні робіт, ні покращень? Барвінок збирати і прохідну з хрестиком купувати? Все?
Та то не про мене мова. Знаєте, я ще років із двадцять збираюсь цим світом милуватись і якщо діти не хочуть допомогти, то я знайду, як той дах зробити. І буде він мене радувати ще багато років. Якось викручусь.
Ну от скажіть, хіба я не права? Чи все ж діти і сусідка мають рацію?
Головна картинка ілюстративна.
