“Мамо, я кажу тобі відразу: з такими сусідами поруч жити не збираюсь. – говорить мені старша донька, – ти собі як знаєш, а, як діло вже так пішло, то я. мамо свою частку дому на продаж виставляю. Мені треба про дітей думати”. Я ж лиш і встигла, що беззвучно запитати: “А як же я”, та от донька вже на мене й не дивилась. У неї справ багато – дім мій продавати ж треба.
Куди я молоді роки діла запитаєте? Закатала в бетон і прикрила те місце цеглою. Не було кому мене врозумити, а якби був, то хіба б я слухала?
Бачте, мені був дім уперед очі. Власний великий дім. Так, щоби у кожного було по кімнаті, здоровенний зал де б у скляній шафі знайшли вічний спочинок кришталеві вази і цукорниці. Мені подавай дві вбиральні, вітальню, кабінет (хоча кому? Якщо я на фермі працювала а чоловік тракторист).
Та ще й Славко не мав власного розуму, моїм користувався. То, як бачиш, що жінку вже несе, то трішки прикрути, пригальмуй, вкажи путь правильний. Але він у мене був завжди таким: слухняним і спокійним до не можу.
— Буде тобі і дім, і вітальня, і зал. Аби лиш ти була щаслива.
А де те щастя скажіть, як ми на десять років впряглись у ту будову? Я доярка, а він тракторист. Звідки такі гроші? Ходила я й на ферму і на свята у галошах із діркою і в халаті старому, але в мене ж дім ріс.
Їмо одні макарони, зате ж уже стіни є і вікна замовили. Немає за що дітей у школу зібрати? То хіба ж то є головне – он у нас уже й стелю зробили, а до нового року, якщо трішки економніше жити, то й шифером хату накриємо.
Ой, де той розум? А Семен? Думаєте він хоч слово мені сказав? Тягнув, працював за трьох, а таки ми ту хату збудували. Новосілля без чоловіка я вже грала, бо той нам дім збудував і перебрався на той світ несподівано. Ні дня у домі новому не пожив.
Так несподівано те все трапилось, що я тоді була сама не в собі. От сьогодні чоловік ще картоплю копав, штукатурив сарай, корову доїв, а назавтра вже й барвінком його обклали.
Тоді я й вирішила, що правильним буде дім наш отой гарний і новий, кращий ніж у будь-кого в селі, оформити одразу на дітей. От так і зробила: поділила навпіл і записала на доньок.
Ой, Семен, Семен. Що то и за дружину собі узяв, чого ти її так любив? Чого ти чоловіче, так мене слухав? Жили б укупі нині в старій хаті при здоров’ї і у спокої. Так ні! Хату вони будували.
Так от. Виросли мої дівчата вивчились заміж повиходили. І обидві у тата свого, живуть чужим розумом. Так от старший зять і вирішив, що буде правильно, якщо продати половину жінчиного будинку (тобто мого, де я оце живу) і додати ті гроші до купівлі будинку під столицею.
Логіка у пана проста і зрозуміла: він половину за дім новий і жінка половину. Так хата вже буде їхня сімейна і будуть вони там жити у любові і радості.
Не захотіла другу половину моя донька менша відкупляти, а в мене де такі гроші? Продали вони дім першим, хто дав ті гроші, що просили. Мало донька переймалась тим, хто буде нашими сусідами.
А там люди не прості. Паркан поставили триметровий, та такий, що в нас у дворі вічна ніч тепер. На городі викопали ставок, то від комарів тепер спасу ніякого. Приїздять із компаніями на риболовлю і гудуть до ранку, а то й по кілька днів музика не вимикається.
Донька менша у другій половині зі мною жила. Так би ми собі і були, якби ж не такі сусіди. Вирішила і вона свою частку дому продати, бо ж жити у таких умовах із дітьми ну ніяк.
А я? Я пішла жити до сестри своєї у літню кухню. Маю я аж шість квадратів простору. Тут у мене і спальня, і вітальня, і вбиральня, і кабінет, і кухня, і пральня.
Сиджу, дивлюсь на все це і думаю: “Нащо тобі, жінко, була та будова? Для життя у моєму віці от скільки і вже досить. Не мала де життя свого згаяти і здоров’я збути”.
А діти? Дівчата у мене хороші. Живуть у своїх будинках із сім’ями. До мене не їдуть, бо нема куди, а до себе не кличуть, бо нема коли.
От тобі бабо і хата, от тобі і кабінет, от тобі і дві вбиральні.
Головна картинка ілюстративна.