— Мамо, я зібрала речі, дітей і зараз на вокзалі, – ошелешила мене донька, – Потяг через годину. Зустрінь нас завтра вранці о шостій. В одне таксі ми сісти не зможемо усі, то ти два замов. Не можу більше жити з Борисом. Будем з тобою якось.
Моя Світлана у мене єдина дитина. Ми з чоловіком планували велику родину, але так сталось, що він пішов з життя зарано, якраз після її появи на світ. Я не змогла більше ні на жодного чоловіка подивитись, тому так і жили з донькою удвох. Не просто мені було, а допомогти нікому. Свекруха після того, як зрозуміла, що квартира їй не дістанеться, обірвала всі зв’язки, а в мене рідні немає. От і “борсалась” сама з малою.
Заміж вона у мене пізно вийшла – у 26. Все їй кавалери не такі ули. На той час вона уже завідувала лабораторією на ринку, тому могла собі дозволити і поперебирати. Я в її особисте життя не втручалась, бігає на побачення, здорова, то й добре.
А одного разу вона повернулась після триденної відсутності і щасливо так заявляє, що звільняється, виходить заміж і їде у село, яке знаходиться на іншому кінці країни. У мене мову відняло. Що було в руках, впустила.
Виявилось, що вона уже рік, як зустрічається з фермером, який возив свою продукцію до неї на ринок. У них коханні і взагалі, я стану бабусею скоро. Ну що ж! Говорити щось було марно, тому я лиш благословила свою дитину. А може й справді доля у неї така? Та й зять мені припав до душі. Хазяйновитий, дім у нього повна чаша і люди, які у нього працюють, всі говорили, що нам відверто пощастило. Різниця у них правда у віці трохи завелика – п’ятнадцять років, але поглянула я на те, як Борис над моєю дитиною труситься і заспокоїлась.
Прожила там моя дитина у достатку і труді дванадцять років. Мають шістьох дітей. Зять за цей час ферму там невелику збудував і сироварню відкрив. Що сказати – господар. та й донька моя задніх не пасе – теплиця у неї з квітами своя. Та така величезна, що я такого і не бачила. Там у неї три жінки працює. Краса, словами не передати!
А потім той дзвінок:
— Мамо, я зібрала речі, дітей і зараз на вокзалі, – ошелешила мене донька, – Потяг через годину. Зустрінь нас завтра вранці о шостій. В одне таксі ми сісти не зможемо усі, то ти два замов. Не можу більше жити з Борисом. Будем з тобою якось.
Не знаю, що саме мене більше здивувало: те, що вона все те покинула і зібралась піти від такого чоловіка, чи оте її “якось”. Справа в тому, що я живу у однокімнатній квартирі. Та й, як ми удвох маємо шість дітей на ноги поставити? Запитую у Світлани:
— Доню, що трапилось? Що Борис накоїв?
— Нічого, – відповідає, – Він хороший, але я більше не можу з ним бути. Розлюбила я його.
От тут у мені щось і перемкнулось:
— А коли шістьох дітей у світ одне за одним приводила – любила? Ти, донечко, не дитина мала. На мене розраховуєш? А ти знаєш, що я ледь по дому ходжу, ноги геть уже не носять. Чим я томі тут підсоблю? А як годувати вісім чоловік – подумала. Знаєш, що Світлано, бери речі, дітей і повертай додому. Скажи чоловіку, що я тебе до себе покликала, бо мені зле стало, але все налагодилось. Прости, дитино, але думай головою і на мене не розраховуй. Хіба у крайньому випадку.
Справа була три роки тому. Не знаю, як там у них все владналось, але живуть. Дивлюсь, фото виставляють спільні з відпочинку, значить усе гаразд у них.
Чому сама не знаю? А тому, що донька моя спілкуватись після того дзвінка не бажає більше. Просто не телефонує і все. Я через дітей їй привіти передаю. Зять заїжджає, коли у столиці, ото і все.
Розумію, що у її очах я вчинила не гарно і не так, як повинна зробити любляча мама. Але з іншого боку, там же шестеро діток. Як вона уявляла своє життя у однокімнатній квартирі? Про свій вчинок не шкодую і вважаю себе правою.
Головна картинка – pexels.
