Моя співробітниця Ельвіра була жінкою ризикованою. Чоловіка свого вона не любила, зате увага чужих її тішила, а ревнощі благовірного тільки забавляли. Позаочі вона насміхалася зі свого Геннадія, говорила всім, що залюбки розлучилася б з ним, якщо б зустріла такого, що хотів би з нею одружитися. Ельвіра була настільки відвертою, що все розповіла нам про своє життя.
Ельвірина мати була німкенею. Всупереч волі батьків вона стала жити з українцем, народила доньку, стала чекати коханого, який переховувався у криївках. Та дочекатися його їй не судилося, а покаятися перед батьками та повернутися на історичну батьківщину вона не захотіла.
Матері не стало, коли Ельвірочці сповнилося лише 15 років. Спрагла на батьківську ласку дівчинка довірилася солдату, який служив у військовій частині, а демобілізувавшись, навіть не попрощався.
Мамина подруга, помітивши цікавий стан дівчинки, познайомила її зі старшим на десять літ Геною. Він був добродушним хлопцем, але не відзначався ні вродою, ні вмінням залицятися, тому просто сказав: якщо хочеш, виходь за мене заміж. Ельвіра спочатку відвернулася, пішла в свою кімнату поплакати, та згодом все ж дала згоду, тим більше, що її хата йшла під знос, через кілька місяців мала народитися дитина, а в Гени вже була облаштована квартира, яку він отримав від підприємства.
Дивлячись на цю пару – юну красуню і трохи красивішого за Квазімодо парубка, – люди й так здогадалися, що спонукало дівчину зробити цей вибір. Про минуле Ельвіри злі язики плескали щоразу, як тільки побачать, що хтось із чоловіків жартує з нею. А вона ще більше розквітла, носячи під серцем дитину, яку вже безмежно любила, як колись її зрадливого тата, чорнобрового красеня із Кавказу, тому й привертала увагу сильної половини людства.
Після народження донечки Ельвіра й за холодну воду не бралась, так її догоджав Гена, навіть їсти готував. А вона почала то приймати як належне, ніякої вдячності не відчувала, ніби зробила йому велику ласку, вийшовши за нього заміж.
Коли дівчинка підросла, Ельвіра віддала її в наш садок, і тоді ми часто бачили Гену, який приходив у кінці робочого дня, брав на руки донечку, і сім’я вирушала додому. Але перед тим він не опускав нагоди пожартувати з жіночим колективом, наговорити цілу купу компліментів і навіть пригостити яблуками чи грушками, купленими на базарі. Тому Гену ми любили і хвалили його перед Ельвірою.
З роками він зробився красивішим, його худюще трикутне обличчя трохи округлилося, а пишна кучерява шевелюра, що робила його подібним на Анджелу Девіс, була акуратна підстрижена в перукарні. Та нелюбов Ельвіри до Гени, здавалося, з кожним роком лише збільшувалася.
Коли підготовча до школи група дитсадка готувалася до випускного, запросили фотографа, ще того казанову, що накинув оком на нашу Ельвіру Петрівну. Залицяльник добре володів мистецтвом залицяння, і жінка зраділа черговій любовній пригоді.
Гена приходив у садок за дочкою, а дружина вигадувала й вигадувала все нові й нові причини, щоб не піти разом додому: то з колишньою однокласницею домовилися в парку зустрітися, то до знайомої треба забігти, то в кравчині сукню забрати…
Зі свого останнього побачення з коханцем, на яке Ельвіра відпросилась у завідувачки, зіславшись на гострий біль зуба та організувавши собі заміну на півдня, вона повернулася з шикарним портретом у красивій рамці. Здавалося б, мала радіти з подарунка, але прийшла засмучена: любасик на прощання їй подякував за приємно проведений час і не залишив жодної надії на продовження стосунків.
Я запитала, як вона пояснить походження портрета, щоб не мала проблем із чоловіком, та Ельвірі було байдуже, вона переживала й плакала, що нею просто скористалися. Порадившись, ми вирішили сказати Геннадію, що це колектив замовив портрет його дружини до дня її народження. Ми сприймали Ельвіру такою, як вона є, прямо в очі говорили їй, що чинить нечесно й негарно по відношенню до Гени, але Геннадія ми щиро жаліли, тому й вигадали про подарунок, щоб йому не було так боляче.
З роками Ельвіра не змінилася: фотографа змінив офіцер, що приїхав у відрядження, після офіцера її запікапив дідусь, що гостював у доньки і забирав з садочка онучку, був і курортний роман. Десь із місяць після санаторію Ельвіра ходила на пошту, куди їй приходили любовні листи «до запитання».
Геннадій давно почав здогадуватися про походеньки дружини, але вже змирився й не подавав виду. Дружина й надалі соромилась із ним виходити на люди. Здавалось, час зупинився для неї й не мав ніякої влади над її вродою, натомість Геннадій стрімко старів і скоро став схожим на діда. Коли чоловікові доводилося бувати на батьківських зборах у школі, де навчалася їхня донька Іринка, він не зважав і не виправляв, коли декілька разів його називали Іринчиним дідом.
Так як Геннадій працював у цеху, де умови праці були шкідливі, у п’ятдесят він вийшов на пенсію за першим списком згідно трудового договору. Щоб підтримувати доньку в навчанні в престижному виші, Гена влаштувався нічним сторожем у нашому дитсадку. Та працював він недовго – якась болячка підкосила його здоров’я. Лікарі казали, що то аж ніяк не зв’язано з попередньою роботою. Його колишні співробітники ще й тепер ходять і живуть во здравії.
Хвороба Гени кардинально змінила Ельвіру, вона піклувалася про нього, як про дитину, ніби намагалася надолужати за всі прикрощі, завдані нею в молодості. Але вже було запізно, Гена тихо згас уві сні, щоб не турбувати дружину.
Ельвіра досі живе сама, донька Ірина після заміжжя виїхала з України і живе в Алма-Аті. Коли знайомі бачать красиву жінку, якій за сорок, і натякають, щоб влаштувала своє особисте життя, бо роки невмолимо летять, а вона ще така молода, Ельвіра сумно всміхається, а в очах зблискують сльози. Єдиною розвагою для неї тепер є поїздка з подругою в драмтеатр чи філармонію.
