До моєї сусідки Ольги на літню відпустку приїхала на власнім авто співробітниця Мар’яна, що працювала головним технологом у них на хлібокомбінаті. Це була красива й успішна 29-річна жінка, що сама собі заробила на двокімнатну квартиру в місті. Батьки її жили в сусідній області. Молодші сестри обзавелися сім’ями, в середньої вже двоє дітей було. Тож Мар’яні хоч не показуйся додому, бо тільки й чути, чому та й чому не виходиш заміж, мовляв, бути такого не може, щоб і красива, й розумна, і багата дотепер у дівках ходила. «Ти або не виходиш поміж люди, або перебираєш женихами, як пан кіньми», – дорікали рідні. «Щоб щось мати, треба багато працювати», – відбивалася від них Мар’яна. «Та вже маєш, що хотіла: і посаду, і квартиру, і машину, а добрих хлопців до 25 років уже порозбирали, тепер лише на розлучених можеш надіятися, а від них добра не жди», – слово мами мало бути останнє.
Насправді, в Мар’яни були залицяльники, і не була вона з вередливих чи занадто перебірливих, просто їй не щастило з хлопцями. Та вона все сприймала по-філософськи: якщо легко було в навчанні і в роботі, то це не означає, що й зустріти свою половинку так легко і просто, тим більше, якщо ти собі в уяві вже ідеал чоловіка намалювала. Він повинен бути мудрим і працелюбним, не мільйонером, але й не остарбайтером, не містером всесвіт, але й не квазімодо. Такі, нібито нормальні, залицяльники їй траплялися, але в одного було забагато ревнощів, інший – ще той казанова. То навіщо з такими життя собі псувати? І ще згадувала Омара Хайяма, що краще бути одній, ніж з ким попало.
Вже з пів року Мар’яна зустрічалася з Владиславом. Про нього ще нікому не обмовилася й словом. Якщо покличе заміж – буде сюрприз для рідних, а незаміжній подрузі Аліні тим більше не варто признаватись, бо найменше, яка реакція може бути від неї – це заздрощі, а ще вона здатна й загравати, аби лише її подражнити. Мар’яна знала, що на два роки молодша Аліна дуже хоче заміж, але чомусь хлопці її обминають, а той, на кого була надія, через дрібну сварку її кинув.
Подруги разом працювали на комбінаті, лише Аліна в бухгалтерії. Вона, на відміну від Мар’яни, нічого від неї не приховувала, а ще й дивувалась, що та тільки про роботу й думає, а про особисте життя не замислюється, тому врешті вирішила, що подруга – кар’єристка, і на це нема ради, і попереджала: отямиться – буде запізно. Тож як Аліна здивується, коли Мар’яна запросить її на весілля з Владом у статусі дружки, щоб Аліна не ображалася, що вона так довго зберігала таємницю.
Якось Аліна повідомила подрузі радісну новину: до неї повернувся колишній, а він її перше і єдине кохання. Зустрілися випадково в центрі біля фонтану, і пішло-поїхало, зайшли в кав’ярню, порозмовляли, згадали, як їм добре було вдвох, він запросив на побачення. Вона, звичайно, піде, так що їхній з Мар’яною похід у кінотеатр відміняється, бо особисте в неї на першому місці.
Відколи Аліна просто літала від щастя на крилах кохання, Мар’яна була збентежена довгим мовчанням Влада. Він не телефонував, не запрошував на побачення. Тож дівчина першою порушила мовчанку, мовляв, куди ти зник, я ж переживаю, чи щось не трапилось. Хлопець відповів із ноткою іронії в голосі: «Невже ти помітила, що ми довго не спілкувалися з тобою? Ти ж настільки завжди зайнята своєю роботою. Та в мене все нормально, можна сказати. Також, як і ти, був дуже-дуже зайнятий на роботі: їхав у відрядження в Осмолоду, а звідти додзвонитися нереально. Словом, високі гори, перевал. Нам, до речі, треба серйозно поговорити. Але я ще не зовсім готовий. Тож чекай на дзвінок». То що ж могла подумати закохана дівчина, як не про те, що її чекає освідчення, просто хлопець ще обирає перстень для заручин? Яким же гірким було розчарування після тих солодких сподівань.
Аліна взяла на роботі незаплановану відпустку за сімейними обставинами: її допомоги терміново потребувала старша сестра, що жила в іншому районі. Як тільки подруга поїхала, Владислав майже щодня запрошував Мар’яну на побачення, але стосунки між ними стали відчутно прохолоднішими. Незважаючи на очікування дівчини, він не спішив розпочати ту серйозну розмову. Як тільки Аліна повернулася до праці, у Влада несподівано «намалювалося» чергове відрядження. Причинно-наслідковий зв’язок Мар’яна в цьому поки що не вбачала.
Якось у понеділок до кабінету Мар’яни забігла щаслива Аліна поділитися радістю, що Влад їй освідчився, вчора йшли до неї додому просити в батьків її руки й серця, відбулися заручини, ось який перстень чудовий на її пальчику, так що готуйся, Мар’яно, бути дружкою.
– О ні, ні, так не можна, я ж старша за тебе, – поспішила відмовитися дівчина, а в голові пронеслася думка, що це її мрію перехопила й привласнила Аліна, ще й її обранець з таким же іменем, як її коханий.
– Та що ти, Мар’янко, це ж забобони, а ми ж дівчата сучасні.
– Гаразд, тільки на весілля запроси й мого Влада, – зашарілася дівчина, – вибач, що не признавалася тобі, що в мене є коханий. Він зараз у відрядженні, і не поспішає з освідченням, то, може, ваше весілля його прискорить.
– Ой, і коли ж ти встигла закохатися? І як змогла зберегти таємницю від мене? Ну ти й партизанка, подруго.
Звичайно, попрошу мого, щоб запропонував твоєму бути дружбою.
Весілля Аліни призначили на середину травня. За два тижні до нього мав повернутися з «відрядження» Владислав. Він зателефонував дівчині, щоб вони зустрілися біля фонтану, мовляв, має сказати щось дуже важливе, тож хай не запізнюється.
Весна була в самому розквіті і в природі, і в душі Мар’яни, коли вона йшла на побачення. Дівчина вже нічого не приховувала від Аліни, тож подруга напросилася піти з нею, щоб познайомитися з майбутнім дружбою.
Біля фонтану вона також мала зустрітися зі своїм нареченим, але годиною пізніше, тож після знайомства ще пройдеться по магазинах.
Владислав із квітами в руках задумано дивився на веселку, яку сонце намалювало на струменях фонтану. Дівчата наблизились до нього.
– Привіт. Ми ж домовились на четверту годину, – здивувалась Аліна.
– Влад, а кого ти чекаєш? – навіщось запитала Мар’яна, хоч умить усе зрозуміла з його розгубленого вигляду і подумала: «Ах, Аліно, ти вкрала не тільки мою мрію, ти й щастя моє привласнила, сама того не знаючи».
– Розумієш, Мар’яно, я Аліну кохав ще до знайомства з тобою. На якийсь час ми розбіглися, але, коли побачились знову, кохання повернулося до нас із новою силою. Я винен, що не сказав тобі одразу, а сьогодні вирішив розставити всі крапки над «і».
– Після так званого відрядження, – з сарказмом сказала Аліна, – я розчарована, побачення скасовується, а, може, й весілля.
Дівчина рішуче взяла Мар’яну за лікоть, мовляв, пішли від цього обманщика. Але Мар’яна вивільнила руку:
– Аліно, не гарячкуй, помиритеся, це я ненароком стала між вами. І мені не потрібна твоя жертва. Будь щаслива.
Ці слова подруги прозвучали майже одночасно зі словами Владислава:
– Аліно, а тебе я чим образив? Я ж Мар’яні навіть не освідчувався й не давав приводу надіятись на щось більше.
Цю історію про свою колежанку розповіла мені моя сусідка Оля після того, як Мар’яна поїхала. Дівчина просто хотіла втекти від усіх, щоб не слухати повчань рідних і нетактовних порад своїх співробітниць на кшталт, як успішно вийти заміж. Подруг на роботі в неї вже не було. На Аліну образи не мала, але й дружити перестала.
Подруга помирилася з Владом, відгуляли весілля, але без Мар’яни, хоч там були запрошені з колективу. А ще Оля розказала, що вона намагалась познайомити дівчину з кимось через Інтернет і з допомогою місцевої чаклунки, і що з того вийшло. Але це вже друга історія.
