– Я втомилася бути чоловіком в нашій сім’ї. Розумієш? – ці холодні слова вилітали з неї, його коханої Марійки.
– Тобто? Я заробляю гроші і вас утримую, – Діма не розумів, що відбувається.
– Ти заробляєш – чудово. Я шукаю сантехніка, коли щось ламається, бо ти здатен лиш бідкатися, що ми не цінуємо твій труд. Я забираю дітей з кімнати аби не шуміли, бо ти хочеш відпочити і гаркаєш на них. Я парю, варю і завжди маю мовчати і терпіти. Мене це дістало.
– То твоя робота.
– Моя робота? То я перепрацьовую ще й за тебе. Бо ти тут, хіба, квартирант, що платить за їжу і постіль, а не мій чоловік!
Пішла геть з хати. До нього. До того, що підтримає, підбадьорить, розвеселить, допоможе. Де спокійно просто посидіти мовчки. Де не треба підскакувати, бо «тато хоче спокою, тихенько».
Марійка не знає, що почалося перше – її ярість на чоловіка чи увага до Василя. Вони разом працювали і якось разом поїхали в відрядження. Нічого такого в неї і в думках не було. Вона на своїй планеті з чоловіком і двома дітьми, а до того, чи є життя де інде – байдуже. Своє б попорала, а то ні сил, ні бажання крутити те білчаче колесо. Раптом хтось вхопив її важку сумку, аж отеретіла і вже хотіла лементувати про злодія, а то Василь.
– Ти що там напхала? Ми ж їдемо на два дні?
– Я. Та сама не знаю, якісь дрібниці, а ледве влізло в сумку.
– Пів сумки косметики?, – він підморгнув.
– Та, яке? Сушка для волосся важка, ще утюжок.
– Та в готелі все є!
– Я вперше.
– То могла б мене спитати, чи Віру.
«От ослиця», подумала на себе. Й справді, чого людей не спитати, а все тягне, як сорока з собою. Лиш би нікому не принести зайвих клопотів і прикрощів.
А Василь і в роботі там поміг, і знав, де смачно готують, і де щось прикупити для родини. Веселив, жартував. І все без якоїсь натуги, як то з її Дмитром, без злості і щосекундного нагадування, яка вона без нього безпомічна, і ні на що не здатна. Чого вона все сама не зробить, а турбує його, відриває від гри в танчики. А ось чужий чоловік веде себе з нею, як з людиною. З живою людиною. При тому не чекає, що після десятої час для обов’язків. Бо ж сам одружений і має дітей.
Вона з ним була собою, вільною, щирою, не намагалася справити враження, бо не потребувала його чоловічої уваги, не знала, що потребуватиме. Потім все частіше і частіше думала про нього, питала, чому її чоловік не такий уважний, спокійний, розважливий і веселий. Тихо заздрила.
На наступне відрядження її сумка була легша і менша, але Василь, все одно, поміг нести.
– Та соромно мені йти біля такої гарної жінки і не взяти сумку. Чи ти проти?
– Я просто заміжня, – вона спробувала пожартувати, проте в цій фразі вилився весь зміст сімейного побуту.
Він промовчав. Проте став уважніше і пильніше на неї дивитися. Просто по-іншому.
– Ти так дивишся, ніби вперше бачиш, – зніяковіла вона.
– Так і є.
Після важкого дня, вони повечеряли і поїхали в готель. А там він зайшов за нею в її номер і це не було чимось незвичним, ніби так мало бути і вони це давно спланували. Як же це було чудесно і бездумно. Ніби, в цілому світі не стало ніякого, а вони лиш народилися і зустрілися для щастя.
Знали, що не збережуть це, знали, що багатьох зачепить, але не могли не планувати і мріяти. Може, все вийде? Вдасться розлучитися їм обом? Але ні. Гирі тримали, гравітація тримала, страхи і злість їхніх, колись рідних, людей тримала їх далеко один від одного. Не можна бути на її планеті щасливому одному, треба бути нещасною вдвох.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
