Маша не бачила Любу років десять. В університеті вони дружили, але потім якось втратили зв’язок, хоч і вітали одна одну зі святами, але побачитися так і не вдавалося. Так сталося, що Маша переїхала в інше місто і лиш недавно вернулася, а тут Люба назустріч, наче доля. Але подругу юності не впізнати.
Люба була дуже красивою дівчиною і вміла свою красу підкреслити. Половина курсу були в неї закохані, але вона шукала чогось особливого. Після закінчення навчання працювала в школі і потрохи просувалася по кар’єрній драбинці – недавно вітала її з посадою заступника директора – красуня з красивим букетом. І от вона її бачить.
Волосся в пучку, без косметики, очі якісь сумні, навколо не дивиться, а кудись заклопотано спішить.
– Люба, Кучерак! – окликує її Маша.
– О, Марусю! Я рада тебе бачити!
– Давай на каву підемо, бо я геть все хочу про тебе знати.
– Та я не дуже маю час.
– Я слухати не хочу, ходи!
В затишному кафе, Люба неохоче розповіла, що з нею все добре, і в родині всі живі і здорові, просто вона зараз дуже зайнята. Вони ще трохи перекинулися словами і розійшлися.
– Мені здається, вона вступила в якусь общину незрозумілу, – ділиться ввечері новинами з чоловіком, який був їхнім однокурсником.
– Та ну, Люба? Вона ж вчителька, має ж бути розважлива.
– Точно тобі кажу, бо зміни просто разючі! Ще кілька місяців тому красуня, а тут якась бабуся.
– Не бери в голову.
Але як не бери в голову? Це, як інопланетянина побачити. Маша обдзвонила всіх спільних старих подруг і так нічого й не вияснила. Але відступати не хотіла – запросила Любу до них в гості.
– Я не можу, у мене й так цілі дні йдуть в школі, а ті пару годин хочеться побути вдома.
– Любасю, я не приймаю відмов! Ми сто років не бачилися і в мене ще багато питань щодо гарної школи, бо ми ще думаємо куди йти!
– Я постараюся, але не знаю, що там у Юр…
– У кого? Кавалер? Бери з собою!!!
– Добре.
Отже, все зрозуміло, у неї кавалер і всі сили вона віддає йому, але все одно не зрозуміло до кінця.
Вечір знайомства з «кавалєром» був незабутнім. Лисіючий чоловічок з пивним черевцем строго поглядав на них і Любу, слідкував за її кожним жестом і словом і не соромився виправляти її в словах, манерах і думках. Було таке враження, що дух домострою вселився в цю людину і їсть Людмилину душу. Марія лиш очима кліпала і дивувалася, як улесливо Люба кладе на тарілку «кавалера» найсмачніші шматочки, подає серветку і переживає чи є соус. Це тривало не довго, бо «кавалєру» закортіло додому, а Люба слухняно за ним побігла.
Маша і Ігор дивилися один на одного і не могли відійти від побаченого, як в квартиру подзвонили – то був сусід.
– А хто це у вас був?
– Знайомий подруги, а що?
– Та він на машині нашого шефа приїхав, мало мені тапочки не переїхав колесами!
– Він у нього водій?
– Прикинь? Бере його машину з гаража і їздить по місту. Ото його завтра сюрприз чекає.
На дзвінки Люба не відповідала декілька тижнів, тому Марія не знала про подробиці з машиною. Потім знову якось закрутилося і через місяць вона побачила Любу Любою!
– Ти мене просто дивуєш, – вихопилося в неї. – Чудово виглядаєш!
– Дякую! – Люба почервоніла, – Знаєш, ніби повертаюся до норми після хвороби…
І розповіла, що «кавалєр» дуже злився на неї через те, що, його спалили з машиною. Він навіть проговорився, що не начальник відділу, а звичайний водій. Але це все не міняло того, що він її рятівник і жінка має його слухати і в усьому йому підкорятися. Наступні дні були просто нестерпні і він дорікав їй за всі свої негаразди. Але потім вона поїхала на підвищення кваліфікації і очі їй відкрилися. Без його настирливих дзвінків, голосу в голові, нарікань, вона побачила, що просто її затоптують в бруд, а вона й рада. Тому вона переїхала до мами і поступово починає знову жити з початку.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
