– Так хто його знає? Десь поділася, я лиш раз її бачила, а я тут все життя майже живу, – каже друга сусідка, – Сама Марія винна, раз так донька з нею поводиться. Яке виховала, таке й має.
Марія лиш зітхає! Яке виховала, таке й має!
Ох, люди, люди! Якби ж ви знали!
Марія вже була в літах, майже тридцять, тому на заміжжя вже й не надіялася. Тихо працювала собі на заводі та квартиру свою вазонами та вишивкою прикрашала.
Вона родом була з невеличкого села, була старшою серед трьох доньок і матері важко було всіх виховувати та всім придане дати.
– Ти, Маріє, найстарша і маєш сама собі раду дати, – казала мама, – Ганні піде поле, а за Юстиною буде наша хата. Може, хоч так вас хтось заміж візьме, бо не вдалися ви в мене красою! А ти, доню, не думаю, що матимеш добру долю, але я за тебе молитимуся.
Марія розуміла матір, як ніхто з сестер і пробувала їм допомагати зі свого заробітку, бувало й цукерки собі не купить, а все матері гроші в хустинку поставить та й покладе під подушку. Знала, що жінка працює за трудодні і грошей не бачить.
Отак з тих грошей мати й заміж доньок видала.
Вже заміжнім сестрам Марія не допомагала, думала нарешті й собі щось від життя отримати, бодай чоловіка хорошого! Але не було.
Це викликало в сестер причину для невдоволення, мовляв, сама розкошує в місті, а їм он як в селі важко, а вона й не приїде та грошей не дасть.
Минали роки і ось одного дня й стала на порозі її шестирічна племінниця Надійка, бо батьків її не стало. Привезла її Юстина і сказала:
– Мені й так важко з трьома дітьми і ще маму доглядати, а вона ж була одна, до всього доброго звикла, бо леліяла її Ганна. Що ж поробиш, що таке сталося?
Марія прийняла дитину і виховала, як вміла: і банти великі в’язала і уроки вчити допомагала, але так від Надійки слова «мамо» не дочекалася.
Надійка вимагала всього того, що було в інших діток, де були повні родини, а на Маріїні виправдання казала:
– Ви скупа просто! Мама завжди так казала! Самі розкошуєте і на купку збираєте!
Марія тільки тяжко зітхала! Оглядала свою квартиру з облізлими шпалерами, які Надія називала «хоромами».
Сама ж Надія не думала про навчання чи професію хорошу, наче й «попри всіх». Але зі своїм якимось планом.
Дівчина вискочила заміж рано, думала там їй чоловік забезпечить розкішне життя. Потім ще раз виходила, бо перший чоловік не справився зі своєю місією.
На другого вона й сама старалася працювати і якось приїхала до Марії аби та їй грошей дала:
– Не вірю, що ви грошей не маєте! Десь собі на поминки точно відклали! А мені зараз треба! Для життя!
Марія лиш сказала, що у неї маленька пенсія і треба купа ліків.
Тоді то й сусіди бачили, як невдоволена Надійка вискакувала з під’їзду.
Чи погано вона її виховала? Може, треба було бути строгішою чи поблажливішою? Марія не знала і не розуміла, бо сама виросла без бантів і цукерок, але ніколи не сміла кривого слова матері сказати. А тут в добрі та теплі дитина росла і отаке.
Чи мріяла Марія про те, що донька названа одумається і приїде до неї просити вибачення?
Ні. Марія мріяла про інше, адже вона була реалісткою – коли їй підвищать пенсію, то вона купить собі баночку згущенки і всю з’їсть сама.
Фото Ярослава Романюка.
