Мама завжди казала, що робить все лише заради мене. так, заради мене вона вигнала тата, бо він мало заробляв і вийшла заміж за дядька Степана, бо він заробляв більше.
Далі вона заради мене не витрачала на мене ті аліменти, що тато таки умудрявся передавати, бо вона вважала, що в домі має вестися добре лише чоловікові, далі його сину, далі мамі, а далі мені.
– Як ти будеш себе чемно вести, то нам з тобою буде добре, розумієш? Я все роблю заради тебе.
Не знаю, де б я була, якби одного дня народження тато не приїхав по мене і не вхопився за голову.
– Марто, я тобі стільки грошей висилаю, а донька в чому ходить?
– Не твоє діло, ти думаєш, що н ті гроші можна дитину ростити? Якщо так тобі дуже серце стискається, то забирай її до себе жити.
І тато так і зробив.
Виявилося, що тато втратив роботу, але потроху став на ноги і мав свою майстерню по ремонту автомобілів, жив з тіткою Світланою і її донькою, але й мені там знайшлося місце.
Тітка Світлана вважала, що треба все краще давати дітям, тому ми у них були на першому місці. Потім у нас ще з’явилася одна сестричка і тато дуже радів, що ми любимо Іринку.
Мама зі мною рідко спілкувалася, бо їздити в наше місто не мала змоги, та й, певно, не хотіла.
Я згадувала про неї, вона ж мама. Вирішила, що запрошу її на свій випускний і попросила тата аби він мене до неї відвіз.
Тато пам’ятав адресу добре, а от я вже ні. Двері нам відкрила буркотлива жінка, я не впізнавала в ній маму, від неї аж разило.
– Хто такі? А… Це ти… Чого прийшла? У нас місця нема.
На шум вийшов такий самий її чоловік і брат. Я кинулася геть і тато пішов за мною.
– Ти чого? Не переймайся, вона сама вибрала таке життя.
– Тату, а якби ти мене не забрав, – обіймала я його.
– Так, доню, якби я тебе не забрав, то навіть думати не хочу, що було б.
Мені пощастило мати батька, який не забув, що він має дитину і не просто передавав гроші, але й цікавився, як мені ведеться. Жінки бувають різні і не всі вони роблять все можливе аби їхнім дітям жилося краще. Завдяки татові у мене є справжня сім’я, де мене люблять і я для них завжди на першому місці.
За всі ці роки мати так і не взялася за голову і я певна, що допомагати треба лише тим, хто цього хоче.
Хіба ні?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
