Марина ніби вросла в землю ногами. Побачити подібне вона не очікувала, та й не хотіла, чесно кажучи. На порозі з двома торбами і в заплічнику стояла колишня свекруха. Позаду нервово переступаючи з ноги на ногу тупцював колишній чоловік.
— Маринко, донечко, – винувато і якось зсутулившись, швидше прошепотіла, ніж сказала свекруха, – Не жени, донечко. Тут таке сталось… Жити ніде. Іти нікуди. Можна ми у тебе житимемо? – і навіть відповіді не дочекавшись спробувала пройти в дім.
Чи не вперше в житті добра і завше усміхнена Маринка, яка почувши терпке слівце і в сорок років червоніла, сказала твердим, аж ніби металевим голосом:
— А в нашому телятнику місць немає. Усім бикам хвости вже закрутили, так що беріть свої речі і їдьте назад до столиці. Мій свинарник для нових мешканців зачинений. вас тут ніхто не чекає.
Свекруха аж крякнула від несподіванки, а колишній чоловік сполотнів. Потім рвучко вибіг з-поза матері і затинаючись заволав:
— Діти… У мене тут донька і син живуть. Ми не до тебе, до них приїхали, – і голосно вже у хату, – Оленко, Тарасик тато з бабусею приїхали!
— А нема у тебе дітей, – мовила тихо Маринка, – Вже три роки, як їх усиновив інший батько. Забув, ти ж сам відмову писав. Ідіть доки здорові, бо зараз покличу брата і чоловіка.
Незвані гості ще трохи постояли, а потім уже геть знесилено попросили:
— Дай хоч чаю. Цілий день нічого не їли. Без грошей геть. Навіть на дорогу до міста копійки не маємо.
Маринка тоді вийняла сотню, вручила колишній свекрусі і прямо перед носом зачинила двері. Притулилась знесилено до дверей і сповзла на підлогу. Перед очима пливли замінюючи одна одну картинки з минулого.
Зима. Мороз. Двоє заплаканих дітей і лемент свекрухи. Здається вона так і вискочила з дому у кімнатних тапочках. Тарасик встиг накинути курточку, Оленку вона прикрила своїм халатом. Доки чекала таксі гарячково думала, куди ж власне поїхати. До батьків в далеке село не довезуть, та й грошей ні копієчки. А тут ще свекруха довкола осою кружляє:
— Аби я тебе тут більше не бачила! Надумала, мою тарілку улюблену розбити! Теж мені господиня! Їдь на свою ферму. Бикам хвости крути. Все життя прожила в свинарнику і нам тут таке робиш?
Позаду тупцював чоловік. Щось намагався сказати, але вкрай розгубився. Не знав кого ж підтримати. Мамі він перечити не вмів і не хотів, а дружину ніби й шкода, вона ж нічого й не зробила. Коли під’їхало таксі сунув Маринці зім’яту сотку і затинаючись сказав:
— Ну… Ти цей. Бувай!
Через три місяці їх розлучили. Від дітей він відмовився. Маринку це особливо тоді вразило. Гаразд, вона не до душі її мамі була, а діти до чого. Прекрасно знала, що без маминого слова чоловік і з ліжка ніколи не вставав, отже це була її ідея.
Більше вони в її житті не з’являлись, хоча вона і досі жалкує, що тоді отак їх виставила навіть не дізнавшись, що ж власне сталось. Діти виросли без батька і навіть не питали про нього ніколи, та сніжна зима їм запам’яталась на все життя.
А тарілку ту не Маринка розбила, а її чоловік. Просто зізнатись по-дитячому побоявся.
Автор Анна К.
Передрук без згоди автора заборонено.
Головне фото ілюстративне – pexels.com.
