Упевнена, для людей мого віку (а я розміняла вже дев’ятий десяток) тепле щире слово — найцінніший скарб. Бо кому, як не нам, знати, як важко бути самотнім. І навіть не стільки щодо матеріального плану, скільки із відчуття, що нікому не потрібний.
На перший погляд, у мене спокійна старість. Маю двох дітей. Гріх на них скаржитися: хоч живуть у містах, та про мене не забувають. Маю і хліб, і до хліба, на ліки теж вистачає. Зимувала я в теплій хаті, але… мерзла у мене душа. Уявіть, за п’ять місяців ніхто із сусідів до мене не заглянув, не спитав: «Як живеш, Федорівно?». Не сказав такого бажаного і очікуваного теплого слова. Єдиною втіхою у чотирьох стінах були мої кицюні та газета…
Згадую свої молоді роки. Тоді люди обов’язково ходили один до одного в гості, багато спілкувалися. Двері в хату на замок не замикали, знали, що і де у кого лежить, за потреби могли позичити. Можна зараз таке собі уявити?
Пам’ятаю, завжди провідувала самотню сусідку. І це був не обов’язок, а внутрішня потреба. Іноді була така втомлена від домашніх клопотів, що хотілося якнайшвидше впасти та заснути. Але хоч на хвилинку забігала до старенької: спитаю, як почувається, чи поїла, чи не треба води принести. А вона завжди проводжала мене словами: «Благослови тебе Бог». І так мені від них було спокійно та затишно.
А тепер улітку можна цілий день на лавочці біля паркану просидіти, а ніхто й не підійде, аби словом перемовитись. А буває, що й не здоровкаються.
Що б там не казали, а люди стали жити заможніше: загородилися високими парканами, обзавелися машинами, телевізорами, комп’ютерами. І не потребують жодного теплого слова. Ну то й що, що воно лід розтопить? Хіба за нього щось купиш?
Фото ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
