fbpx
Історії з життя
Маю статки та городи, але жінки вже не маю. То як я тепер маю доживати віку

Багато тут кажуть, що то за чоловік, який відпускає жінку на заробітки за кордон. Отакий, як я. Я просив свою Ольгу не їхати, але вона не чула:

– Як ти не хочеш їхати на заробітки, то я мушу…

– Ольго, маємо хату і господарку, діти ростуть. Полегкі все у нас буде.

– Полегкі я не хочу, всі навколо хати будують, а наша он тріскає. Скоро перекривати треба буде, меблі нові купити, бо син нам ожениться, то в такий свинюшник приведе невістку?

– Та ти трохи і я трохи – та й поміняємо і перекриємо.

– Як ти так не хочеш аби я їхала – то їдь сам!

– Чого? Я тут добре заробляю, трохи підсоблю кому і вже маю калим, та й завжди дома, смачно з’їм і висплюся не в порохах. Чого мені кудись їхати?

Ольга мене не чула. Вона сказала, що я нездалий хлоп і поїхала на рік. Привезла добре грошей, але між нами, мов кіт перебіг, не хотіла вже до мене по-людськи ставитися. Але я подумав, що то мине той гонор, як лише скінчаться гроші.

Та де там – вона знову поїхала та ще більше привезла, але й довше була. Все гонорувалася та всім розказувала, яка вона молодець, не те, що її чоловік.

Я давав раду всьому – їсти варив і собі, і дитині, господарку тримав, все сам садив та порав, але та робота моїй жінці не підходила. Моя зарплата була замала, не те, що її грубі гроші.

Я впевнений, що вона б і далі їздила, але підвело здоров’я: пішло купа грошей на діагностику, але дружину врятувати не вдалося.

Ми залишилися з сином самі. Мені лише п’ятдесят один рік, а синові вже двадцять один і от я про що думаю: нової жінки я в хату не приведу і сина самого не лишу. Скоро він одружиться і прийде сюди молода невістка та буде всім керувати. Буде спати на Ольжиних меблях і засувати Ольжині фіранки.

А як буде ще гірша, то все перемінить і пішле мого сина в далеку країну аби заробив на ще модніші штори, і ще модніші меблі. І отак йому піде життя на чужині без ласки дружини, без усміху дітей. А далі він або вона лишаться так, як я – самий.

Нема ні до кого заговорити, ні кому розказати.

Прийду до неї на могилу і питаю, чи вже всього наїлася і чи того їй було треба? Такий мене жаль бере, що не можу вам розказати. Вся її праця пішла в нікуди, як і моя, її доля пішла і моя за нею.

Така самотність мене криє, що вже й з худобою говорю та курям розказую, в пса маю більшого колегу, ніж в людини.

А син на мене злоститься, що то мама через мене мусила їхати та заробляти.

– Яка, – кажу, – нам була прикрість, що треба було собою так носити? Ми мали що їсти, що одягнутися і ще й лишалося. То я ще й винен? А хто мені винен, що я в свої роки жінки не мав?

Але він не розуміє. Нічого, скоро буде знати, як то дружина може голови завернути та все переінакшити.

Я би вже давно розпродав господарку, але ще мене стримує, що може скоро треба буде на весілля того всього або свати подумають, що то за люди, які вдома молока не мають? Та й поки те все кигну сам: видою, проціджу і ще такого будза нароблю, що й жінка такого не вміла. Та я багато чого вмію за останні роки робити, що колись і не знав з якого боку підходити.

Але кому того треба тепер? Нікому. Хіба, піду їй на могилу і все розкажу, і про будз, і про сина…

Фото: Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page