Під променями теплого сонця вільно й безтурботно перелітала з дерева на дерево Зозуля. Її не обтяжували думки про діток, покинутих у чиємусь гнізді серед лісу, вона не замислювалася й над своїм завтрашнім днем. Просто насолоджувалась життям, спішила взяти від нього все і відразу. А тим часом Ластівка вила гніздечко, годувала, піднімала на крило своїх пташенят… Кожен обирає свій шлях у цьому непередбачуваному житті.
Максим і Оксана познайомилися в інтернаті. Хлопчик був на рік старший. Обоє мали друзів-однокласників, але щось притягувало їх одне до одного. Максим першим підійшов якось на перерві. Розговорилися. Мова зайшла про останню яскраву подію місцевого значення: братика та сестричку, які тут опинилися після того, як не стало батьків, приїхала всиновлювати пристойна на вигляд сімейна пара зі США.
— Я своїх батьків не пам’ятаю зовсім, — зронив Максим.
— А я краще б і не пам’ятала, — зітхнула Оксанка.
Тата у неї не було, принаймні мама про нього ніколи не згадувала. Та коли й говорити з дитиною, якщо щодня — гулянки. Приведе когось у хату, а доньку — за двері. Бувало, дитина на дереві коло курей ночувала. А взимку іноді сусіди давали прихисток, насипали їсти, навіть одежину сяку-таку дарували. А потім був суд. Матір позбавили прав. Тут, в інтернаті, їй добре. Вихованці розуміють її, підтримують, бо майже всі — з села, не «городські». Сам інтернат теж сподобався. Він скраю села, на узліссі. Вчителі та вихователі тут також усі, крім директора, сільські. До вихованців ставляться як до рідних дітей. І директор, Віктор Іванович, — особлива людина. Широко освічений, із сім’ї інтелігентів. У виховному закладі став усім за вимогливого й водночас доброго батька.
— Ніколи не буду такою, як мама, — виговорившись та виплакавшись, підвела риску Оксана. І Максим помітив, що, висповідавшись перед ним, вона якось розпрямилась, посвітлішала.
…Минули роки. Максим відслужив у армії, опанував робітничу спеціальність, знайшов роботу в Одесі. Оксана теж закінчила профтехучилище. Але на роботу не пішла, бо сталося так, що дідусь залишив їй за заповітом хату. Довелося певний час оформляти різні документи, облаштовувати власне житло. Село те неподалік Одеси. Коло хати — город, садок. Краса! Поїхала якось до Одеси шукати роботу. І треба ж такому статися — у місті з мільйонним населенням зустріла… Максима! Вирішили: більше не розлучатимуться.
Через рік сім’я поповнилася донечкою. Раділи їй невимовно, всі труднощі долали разом. Максим зростав на очах як чоловік, і як тато. А молода мама з подвійною ретельністю (за себе й за свою матір-зозулю) оточувала дитину теплом, ласкою, турботою. Та не завжди сонце на небі світить — буває, що й захмариться.
Коли сповнилося дитині три роки, то важко занедужала на якусь нову болячку. Медики радили сучасні препарати. Їхня загальна вартість становила тисячу гривень. Для молодої сім’ї — великі гроші. А родичів, щоб позичити, нема. Згадали про Оксанину матір. Чули від людей, що вона давно осіла в місті. Казали: «Така вся «пальці вєєром», з односельцями стала говорити по-городському». А раптом змінилася на краще? Може, хоч на старості про внучку попіклується? Але, обміркувавши все з чоловіком, Оксана твердо вирішила: вони не потурбують її спокою. Якби вона стала іншою, то сама б уже відгукнулася.
І тоді Максим зателефонував до Віктора Івановича. Розповів усе, як є, і попросив тисячу гривень до наступної зарплати. Директор інтернату одразу вислав поштою ті гроші. Дитина швидко видужала. А коли Максим отримав зарплатню, поїхали віддавати борг усією сім’єю. Світланка привіталась із Віктором Івановичем і по-дорослому потиснула йому руку. Можливо, дитині хотілось запитати, чи не він її дідусь… Але промовила зовсім інше: «А ви приїздіть до нас у село. Я вам гніздечко покажу. Те, що ластівки під стріхою звили».
Автор – Олександр НЕБОГАТОВ, Одеська область.
За матеріалами – Українське слово.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
