Те, що Мирон одружений для мене нічого не означало, бо в моєму віці вже всі навколо одружені і то роки, а йому лише сорок один, двоє дітей і дружина, яка його не цінує та постійно за гроші питає.
– Скільки їй тих грошей не даю, Світлано, а все їй мало, – не раз він мені казав, коли ми у мене зустрічалися.
А я лиш головою хитала, мовляв, що то за така жінка, що їй не треба від чоловіка нічого більше, а лише тільки гроші? Мені треба уваги і розуміння, підтримки, усмішки. А цій? Значить, правильно я все роблю, коли забираю собі Мирона, їй же не треба він, а гроші він на дітей даватиме, за цим я вже прослідкую. Так я собі думала і скоро Мирон зібрав речі та переїхав до мене жити.
Мої батьки поїхали жити в село, залишили мені квартиру аби я вже нарешті своє особисте життя налагодила, бо вже тридцять дев’ять на носі і вже б і про дитину пора задуматися, а батька як вибрати?
А Мирон з усіх сторін підходить – і гарний, і приємний, і любить мене.
Стали ми жити і ось тут сталося те, що мене збило з пантелику – Мирон зовсім не сумував за дітьми. Я ніколи не бачила, щоб він був задуманий, відсторонений, сумний. Усмішка не сходила з його обличчя.
Я розумію, що він радий, що вже не з дружиною, але ж за дітьми чому він не сумує? Мені доводилося нагадувати аби він пішов з дітьми гуляти, коли в кого день народження, навіть, подарунки для них вибирала я. Радила куди йти, адже навколо купа ігрових кімнат та інших розваг, щоб батьки і діти гарно провели час.
А далі – більше: втратив Мирон роботу, то я замість нього платила ті місяці виплати для дітей, я не розуміла, чому він так ставиться до цього, попри пальці.
– Хай Галина йде на роботу і їх забезпечує, а я вже втомився на них гарувати, – казав чоловік, який важчого за ручку не тримав на роботі, ну, може, ще степлер.
І стала я розуміти, що не так вже мені й потрібен такий батько для моєї дитини. А далі й причина знайшлася.
Справа в тому, що я вже кожен день нагадувала йому за пошук роботи і він таки знайшов в одному офісі і вже дуже почав прихорошуватися.
– Новий колектив і треба справити враження, – казав він.
Але я раніше вернулася з роботи і побачила на кого саме хотів так справити враження мій коханий. Я довго не думала і їх обох з квартири і навіть якесь полегшення відчула. Коли Мирон прийшов за речами, то й каже мені:
– Світлано, а ти можеш переговорити з моєю дружиною аби вона мене назад прийняла, адже я через тебе від неї пішов і ти маєш це владнати, бо я не маю де жити, або я поки у тебе поживу, поки не знайду собі житло і не зароблю грошей на оренду.
– Що?, – тільки це я й змогла вимовити, бо такого точно не сподівалася почути.
– Те, що чула – я не маю де жити, не маю достатньо грошей і в усьому цьому є твоя вина.
– То йди до тієї, з якою я тебе бачила.
– Вона не сама, – каже Мирон.
– Мироне, я можу поговорити з твоєю дружиною лише з одного питання – хай ніколи не стає з тобою до балачки, а що вже казати за життя, влаштовує таке?
Пішов. Знаєте, я винна перед Галиною з одного боку, але з іншого – я її врятувала від життя з таким чоловіком. Так, що вона не має мати на мене око, хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота