Що мама, що бабуся були переконані, що я не дитина, а хрест на маминому житті і вони говорили мені це в очі.
– От якби тебе не було, то мама б ще заміж вийшла, а так хто її візьме?, – казала мені бабуся, – Тепер чоловіки такі стали, що біля них треба упадати та догоджати.
Мама теж часто виходила з ванної з червоними очима і казала, що не може нікого привести в квартиру, бо там я і бабуся, а чоловіки тепер балувані, вони не хочуть зустрічатися по чужих квартирах.
Я була мала і не розуміла, чому я маю жалкувати, що у мене нема тата. Он у Світлани є тато, але вона не хоче ввечері йти додому, бо він приходить завжди в такому стані, що мати годину ще свариться, а далі теж ходить поночі, поки батько не засне.
У Миколи батько те й робить, що всіх виховує лозиною, у Марти батько завжди зайнятий… У всіх моїх подруг батько наче й був. Але б краще його не було, а у мене он уже той щасливий останній варіант, то чого я маю з цього приводу переживати?
Проте, з часом, мама й бабуся мені таки пояснили, що чоловік в домі, то не просто чоловік, то наче дуже дорогий гість, якому ввесь час треба зустрічати з щирою усмішкою ще на порозі, обережно допомогти роздягтися і роззутися, підсовувати найкращі шматочки, постелити на найм’якшій постелі і не турбувати ніякими дурницями, бо інакше він піде туди, де все це, вище перелічене, роблять краще за тебе.
І кожного разу, коли я заперечувала, то мені вказували на приклад мами – он вона недогледіла і батька переманила інша, гостинніша жінка.
Чоловік подавався як вінець жіночого життя і я знала, що я маю вийти заміж, а вже потім все інше. Думаю, що мама погодилася аби я пішла вчитися тільки тому, що там можна було знайти собі чоловіка.
І я таки виконала мамин заповіт та привела знайомити з Мироном. Що то була за радість! Мама й бабуся просто світилися від щастя! Нарешті я в їхніх очах стала вагомою, бо ж у мене не абищо, а цілий чоловік буде!
Про питання де жити молодим не було й мови, бо мама й бабуся швиденько зібрали речі і поїхали на дачу, а ми, молоді, мали жити в нашій квартирі.
Що було далі не дивина, бо дуже швидко я зрозуміла, що не так вже мені Мирон і підходить, бо ж я його практично не знала, а той перший романтичний настрій дуже швидко змінився на здивування, бо сімейне життя не було таким, як я собі уявляла, хоч я робила все, як мені заповідала мама й бабуся – і біля порогу зустрічала, і взуття мила, і найкращі шматочки для нього давала і стелила м’яко…
Скоро мій чоловік так розпестився від моєї поступливості, що вже не крився з любками. А я бігла до мами за порадою.
– Терпи, – в один голос говорили мої любі жінки, – Ти дружина, а вони ніхто! Хто тебе з дитиною візьме? Хочеш мамину долю повторити?
І стільки було відчаю в їхніх словах!
Через кілька років я знову прийшла до них за розрадою, бо вже несила було так жити, але вони дали мені зрозуміти, що коли я відцураюся чоловіка, то вони відцураються мене.
– Він же нікуди не йде від тебе, значить ти все правильно робиш. Залишилося ще трохи перечекати і все налагодиться. Якщо ти нас не послухаєш, то підеш жити на вулицю, а ми Марічку самі виховаємо!
І ці слова мене пробудили! Вони хочуть і мою маленьку донечку так «виховати»?
Виявилося, що без чоловіка ще краще жити, ніж без батька і я це відчула одразу, як тільки виставила речі Мирона за поріг того ж вечора. Сиділа на кухні, слухала музику і сьорбала какао. Я була щаслива. Безмежно.
Звичайно, що мама й бабуся тут же примчали, але я сказала, що збираю речі і їду геть назавжди. Мені вже давно пропонували роботу в іншому місті і житло, але ж я була дуже зайнята – трудилася на чоловіка.
Я зараз неймовірно щаслива, бо моя донька росте в повазі до неї, а я вчуся слухати себе. Що буде далі – не знаю, але я точно не хочу аби моя донька повторила мою долю.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
