fbpx
Історії з життя
Мене як поліном тюкнув: Нічого не розумію, що відбувається. А чоловік гроші з внутрішньої кишені дістав – все, що за сплав заробив, на стіл поклав. Чемодан взяв і пішов. Я тут же біля печі і сіла. Вити хочеться, а не можу – повітря не вистачає

Це історія моєї колишньої колеги, з якою ми колись працювали в маленькій сільській школі. У таких колективах між педагогами зазвичай складаються дуже теплі, майже родинні стосунки. Ось і ця моя колега, літня вже жінка, дуже добре до мене ставилася, опікала навіть. І часто запрошувала до себе в гості – то на пироги, то просто відпочити після непростого дня…

Дивлячись на них з чоловіком, я по-доброму заздрила: з такою ніжність вони дивилися один на одного, так зворушливо піклувалися навіть в дрібницях. Але ж на той момент вони прожили в шлюбі понад сорок років! Він називав її виключно Галочкою, вона його – Колечкою.

Одного разу Галина Федорівна не прийшла на роботу. Завуч сказала, що вона поїхала до лікарні разом з чоловіком – його “швидка” забрала вночі. Мобільних телефонів тоді ще не було (події відбувалися в середині дев’яностих років), ввечері я пішла провідати колегу.

Галина Федорівна сиділа на кухні, загорнувшись в товсту в’язану кофту, вдома було холодно – мабуть, піч вона не розпалювала досі. Я зрозуміла, що жінка плакала… Але мене вона зустріла, як завжди, радо: спохватилася, поставила на стіл нехитре частування. Я побігла за дровами, допомогла їй нагодувати порося і собак, і ми сіли на кухні. Пили чай і розмовляли. Тоді вона і повідала мені історію свого сімейного життя…

Заміж Галя вийшла в двадцять років. Микола був на три роки старший. Він навіть повоювати встиг, правда, всього пів року. Познайомилися вони в місті, де обоє навчалися – вона в педучилищі, він у технікумі. І приїхали жити в село, куди направили молоду дружину вчителювати.

Потім у них з’явився старший син, через три роки – молодший. Друга дитина далася Галі дуже важко. І більше дітей мати не могла. Далі розповідаю від першої особи, як запам’ятала:

– Молодшому синові тоді вже шість років виповнилося, ми з чоловіком ось цей ось будинок якраз відбудували – набридло в колгоспній квартирі жити. Колюшка в ліспромгоспі працював. І ось навесні його на сплав відправили. Надовго тоді чоловіки з дому їхали – на два, а то й на три тижні. Ось-ось вже повернутися чоловік повинен був, я чекала його. А сама пізно зі школи поверталася – до іспитів з дітьми готувалися.

Прийшла додому – біля печі чоловік сидить. Одягнений. У грубку димить, хоча він удома до цього ніколи не робив. Я зраділа, обійняти його хотіла. А він мене відсторонив. Бачу – похмурий. Я зрозуміла: щось трапилося.

І каже він мені: йду, мовляв, від тебе, іншу зустрів, дітям допомагати буду грошима, прощай… Мене як поліном тюкнув: Нічого не розумію, що відбувається. А чоловік гроші з внутрішньої кишені дістав – все, що за сплав заробив, на стіл поклав. Чемодан взяв і пішов. Я тут же біля печі і сіла. Вити хочеться, а не можу – повітря не вистачає…

Хлопчаки з вулиці прибігли, а я на підлозі розсілася… Довелося брати себе в руки, годувати синів вечерею, потім за зошити сідати. Першу ніч, пам’ятаю, спала, як сама не своя…

А ось потім… Потім така туга накотилася, що себе не розуміла. Та й в селі всі про наші справи дізналися, розмови пішли. По вулиці іду – погляди косі бачу. На роботі колеги співчували, але мені від цього не легше було… Тільки сини і врятували…

Розповіли мені жінки, з ким у мого Колюшки любов трапилася… З куховаркою з сусіднього села, яка на сплаві чоловіків годувала. Жінка вона самотня була, тиха, трохи старша Колі. І не сказати що гуляща чи ще що… А ось ти диви – забрала чужого чоловіка…

Розлучення ми оформили. Дитинка у них з’явилася через рік. Хлопчик. Я вже тоді заспокоїлася. Думала куди поїхати подалі. Подружка по училищу, яка в сусідньому районі працювала, написала, що їм в школу потрібен учитель початкових класів. Я подала заяву за власним. Так директор не підписав. Каже, куди ти в серпні зібралася, де заміну взяти? А у мене вже речі зібрані. Але умовив він мене попрацювати, поки іншого вчителя не пришлють.

І раптом перед самим 1 вересня, ввечері, чоловік у вікно постукав. Я здивувалася, аж руки затрусилися… Увійшов він у дім, сів на те саме місце, з якого пішов… І… заплакав. Мовчки. Тільки сльози на підлогу падали.

Загалом, пробачила я його, тому прийняла. Кохання ж нікуди не поділося. Та й сини сумували за батьком. А він змарнів весь, почорнів. Навіть пити почав, хоча раніше і у свята не більше чарки випивав. Каже, не міг більше без нас жити.

Одне я Колі твердо сказала: сина того не забувати, допомагати і грошима, і вихованням, щоб не бездоглядністю ріс хлопець. Якось відразу я впевнена була, що більше чоловік на невірність не піде.

Спокійно кожен раз відвідати того сина відпускала, гостинчик хлопчиськові передавала, обновки купувала. А років через п’ять ця кухарка заміж вийшла і виїхала в місто. Але з сином Колюшка все одно бачився, хоч і нечасто. Потім хлопець виріс, сам до нас став приїжджати в гості. Вже тепер я його за молодшого сина почитаю.

Ось так от і прожили ми життя. Старість тепер проводимо, один за одного тримаємося. Жодного разу не дорікнула я Колі його невірністю. А він не дав мені більше ніякого сумніву в собі. Сини нас давно до себе обидва кличуть, та поки сили є, нікуди ми не збираємося. Ось вийде Колюшка з лікарні, мабуть, і я працювати більше не буду. Пора на відпочинок, про чоловіка піклуватися буду…

Правильно кажуть: життя прожити – не поле перейти. Не буває універсальних ситуацій, в яких різні люди чинили б абсолютно однаково. І зрада зовсім не обов’язково повторюється. Все від людини залежить… Всім бажаю добра. І любові. Без неї в цьому світі буває незатишно…

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook