І каже:
– Все ще не маєш чоловіка? Та нічого, маєш гроші, то й знайдеться на тебе якийсь.
А я аж пирхнула, як люди люблять міряти всіх своїми мірками.
Мені пригадався той день, коли я приїхала з сином від батьків і застала свою найкращу подругу і свого чоловіка. вона тоді не спішила піти з моєї квартири, а сказала, що робить мені послугу:
– Він і до мене сюди жінок водив, так що я просто хотіла перевірити чи є тут заради кого змагатися.
Напевно було, бо пішов мій чоловік до неї.
Вони пішли, а от питання залишилося відкритим – чому таке сталося зі мною? Я любила Віру, ми змалку дружили, вона хоч і була не дуже розумна, зате весела і проста, все що думала – те в очі говорила.
А от мій чоловік? Так гарно залицявся, запевняв, що зробить мене щасливою… Я й справді вдячна йому за сина, бо він моя єдина втіха, але ж сина виховую я, годую я, вчу я…
Але якщо я така правильна, то чому навколо мене таке твориться?
Взяти мою «подругу найкращу», я з нею дружила в садочку, далі ми вчилися в одному класі і вже так по інерції ходили гуляти разом. Чим старшою я ставала, тим чіткіше розуміла, що мені з Вірою не дуже комфортно, що мене гнітить оцей постійний пошук хлопців, щоб піти туди гуляти, де їх найбільше. Вона не любила те, що й я, ми були геть різні, але була оця звичка, що ми ж стільки років знаємося і хто ж іще є моєю подругою, як на те пішло? Та нікого й не було. Я завжди вибирала її і хоч і не схвалювала таке проведення вільного часу, але ж я сама йшла з нею.
Чи взяти мого чоловіка. Він був єдиним чоловіком, який справді хотів бути зі мною, гарна зовнішність, ще краще говорить компліменти, то що ще хотіти?
– Заміж покличе, то йди,- радила мені мама.
– Але мені здається, що я його не дуже сильно люблю…
– То й що? З часом полюбиш. А як діти підуть, то такі дурниці і в голову лізти не будуть,
От і пішла. Бо ж як це так, не піти, коли он який гарний, та й більше ніхто не кличе і шанс свій втрачу та все життя буду сама.
Чи я не бачила, як чоловік годинами стоїть перед дзеркалом та милується зачіскою і своїм зовнішнім виглядом? Бачила і мене це починало дратувати, бо замість того аби побачитися з дитиною і дати мені трохи перепочинку, то він репетирував чарівну усмішку.
З такими думками я й зрозуміла, що справді була з цими людьми дуже близька, бо не мала більше нікого іншого. Я дозволяла їм бути собою, але вона геть не знали, хто така я.
Тому чоловік дуже здивувався, коли я не просила його вернутися назад, а поділила спільно нажите і зажила без нього дуже навіть щасливо, бо поринула з головою в роботу.
Коли ти любиш те, що робиш, то й відносишся до цього по іншому, ти не відбуваєш той тиждень, як обов’язок, а проживаєш його з радістю. Тому немає втоми під очима, а є радість в очах.
Пройшло десять років і я міцно стою на ногах, у мене є все, що я колись мріяла мати – власний будинок за містом, машина і гарний одяг.
І саме в той момент, коли я обирала синові подарунок на заручини, до мене й підійшла Віра. Звичайно, що вона змінилася, бо з віком ми всі змінюємося, але незмінною була її оцінка мене, мовляв, як би ти не хизувалася досягненнями, але найголовнішого нема – чоловіка.
– Віро, я б тобі сказала, що в житті є щось набагато цікавіше, ніж чоловічі штани, але ти й так не зрозумієш.
– Ой. Та що тут розуміти. Якщо ти й далі за Павлом сохнеш, то він вільний. Покинув мене два роки тому заради іншої і тепер і ту покинув, так що шлях вільний.
Це все вона мені вже в спину говорила, бо я більше не була тією людиною, яка буде ввічливо вислуховувати відверту нісенітницю. У мене є набагато важливіші речі в житті я дякувати Богу, що я це зрозуміла.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
