Мені аж світ перед очима обертом пішов, коли Микола мені тих слів сказав. Ні, ну ви чули – благородний, усе братам лишить, бо він туди ні копійки не доклав. А те що у нас своїх потреб і негараздів вище даху, він якось геть забув.
Третій місяць уже не має миру у нашій сім’ї, і все через мого чоловіка. Бачте, пан вирішив бути великодушним і зробити широкий жест – відмовитись від спадку на користь своїх трьох братів і сестер по татові.
У мого чоловіка у житті історія достойна якого фільму чи книги. Свого часу моя свекруха зустріла і покохала парубка. Зустрічались, навіть жили разом, він їй пропозицію зробив, а потім врапт зник, вірніше, поїхав додому і не повернувся. У курортному містечку з якого була моя свекруха він був на заробітках.
Звісно, Анна Валеріївна його шукала, але всі, хто його знали або відмовчувались, або просили не вплутувати їх у ту історію. Його адреси ніхто не давав. Батьки, як тільки дізнались що вона при надії і наречений зник – відмовились від доньки і мусила свекруха їхати в далеке село до своєї уже прабабусі.
От ми й понині тут усі живемо. Свекруха коло нас, бо дім бабцин старий і до життя не придатний. Микола про тата нічого і не чув, аж доки той його не розшукав кілька років тому.
Вже тоді Іван Васильович був не здоровим і вирішив уже на заході життя відновити справедливість – знайти мою свекруху, впустити у своє життя сина. Покаятись.
Усім було не просто, бо виявилось, що мій чоловік мав ще трьох братів старших. Тоді у стосунках його батька і дружини були негаразди, все йшло до розлучення, вже й документи вони подали та розлучення із татом, аж тут дружина його викликала. Не зміг пережити менший син, занедужав і аби його урятувати, сім’я знову трималась разом.
Ну а вже коли діти виросли, то сила звички і не бажання починати життя із нуля тримала батька мого чоловіка біля дружини. От так сорок років і прожили разом.
Мого чоловіка нові родичі прийняли гарно, ми часто їздили до них на гостину. Скажу правду, мені було завжди трішки заздрісно, бо жили вони дуже заможно – тато мав свою пилораму, багато земель, три магазини будівельні у сусідніх селах.
А це – не стало Івана Васильовича три місяці тому. І що ви собі думаєте – мій Микола не хоче претендувати на спадок. Я що йому не кажу, а у відповідь: “Там нічого мого немає. Що мені ті гроші, краще родину збережу”.
Уявіть собі, який благородний. Родину він збереже. А яку? Ту що три роки, як з’явилась? Та вони про нього забудуть, бо то тільки при татові були добрі. А так, хоч нитку, а матимемо, все яку нашу дірку залатаємо.
Та й він такий же син, як і брати його старші, чого повинен поступатись? Ну але Микола мій того не чує і не відає. Ні і крапка. Не треба йому нічого.
Ох, я просто місця собі не знаходжу, от як його переконати, що благородство при трьох дітях і матері старенькій не доречне?
От, як на нього вплинути, як на путь істинний наставити, підкажіть?
Головна картинка ілюстративна.