Мені було всього двадцять п’ять, коли я розлучилася з першим чоловіком, Леонідом, невгамовним байкером і ще тим гульвісою. Моєму синові тоді сповнилося тільки чотири роки. І я ще така молода, і хлопчикові так потрібен тато, тож незабаром я знову вийшла заміж. Та наступила, як виявилося згодом, на ті самі граблі, тому розлучилася вдруге, незважаючи, що підростав уже другий, наш спільний з Олегом син Левко.
І професія, і захоплення мого другого колишнього – альпінізм, тож у вихідні та під час відпусток у нього постійно походи й походи в Карпати. Потім він став брати з собою синів і підніматися на вершини, і сплавлятися річкою на байдарках, і стрибати з парашутом. Я весь час переживала через цей їхній постійний екстрим, врешті не витримала і розлучилася, та хлопці й надалі просилися з Олегом у походи, але я не відпускала.
Коли в мене з’явилася нагода виїхати за кордон на постійне проживання, я й уявити не могла, як вирішити цю справу з Олегом, щоб дав дозвіл на виїзд нашого 12-річного сина до сусідньої країни. В Польщі мені потрібно було ще вирішити деякі справи, а дітей ні з ким було залишити, тому я піддалася на вмовляння старшого Ореста, молодшого Левка й Олега на їхній похід, надіючись, що й Олег надалі буде погоджуватися зі мною.
Та Олег і слухати не хотів про мій намір. Тоді я змушена була збирати матеріал, щоб позбавити його батьківських прав. Це були і світлини моїх дітей на байдарках, і стрибки з парашутом. Я не заперечую, що хлопчики були з інструкторами, і все ж, вони занадто малі займатися такими видами спорту. А ще я зібрала розповіді свідків, як мої діти займаються паркуруром, що це вплив Олега на них, але справжнім моїм козирем на майбутньому судовому засіданні став випадок зі старшим сином.
Орест і Левко заздалегідь почали мені говорити, що Олег планує похід у гори, а якраз канікули, то вони також хотіли б подихати свіжим гірським повітрям. «А чому б і ні? Зараз усі ринули в Карпати. Навіть твій, Оресте, тато Льоня зі своїми байкерами подався в Яремче», – я своєю відповіддю ошелешила обидвох. Спеціально так сказала, надіючись, що старший, всупереч Олегу, наважиться зустрітися з рідним батьком. Вітчим не пускатиме, але Орест, як чогось захоче, то воліє втекти, а не послухати.
Коли збулося те, на що я розраховувала, то не знала, радіти чи переживати, адже син дійсно міг заблудитися в горах. Мені зателефонував переляканий Олег і тремтячим голосом розповів:
– Ми втрьох розклали біля підніжжя гори ватру, поснідали. Я попросив хлопці ще трохи посидіти, поки я піднімуся на скелю. Коли спустився з гори, Левко сказав, що Орест пішов на хвилинку в ліс. Телефон він залишив у рюкзаку. Ми з молодшим кинулися навздогін, але не можемо натрапити на слід.
От цього мені й потрібно! Залізний аргумент для судді, щоб позбавити горе-тата його батьківських прав на Левка та звинуватити в халатному ставленні до пасинка. Хоч наступного дня Леонід привіз Ореста на своєму мотоциклі, так як син відшукав його на турбазі, я не відступала від задуманого.
Суд я програла. Слова мами, що прийшла мене підтримати, про те, що Олег погано впливає на її внуків, враження на суддю не справили. Те, що «інші діти цілими днями тільки в планшетах сидять, а наші, як не в гори піднімаються, то з парашутом стрибають, як не на байдарках по гірській течії пливуть, то паркур на вулиці влаштовують» – не стали аргументами, щоб позбавити Олега прав батька. На боці Олега виступили наші сини та мій перший чоловік, який ще й подякував йому, що виховує синів справжніми мужчинами.
А мені як бути, коли я так переживаю за своїх хлопчиків? Порадьте мені, шановні матері підлітків та юнаків, як переконати дітей не ризикувати. Якби вони тільки в комп’ютерні ігри грали, мені було б набагато спокійніше.
