Мені чоловік після 50-ти років шлюбу висповідатись надумав. Бачте, у вічність душа зазирає, та тримає ще на землі його провина переді мною – єдиною його дружиною, що все життя плече до плеча. Він говорить, а я все ніяк не вірю тому що вуха мої чують. От нащо? Нащо сповідатись і життя руйнувати? Стало йому легше, як наслідки отримав?
Як ставала я на весільний рушник, то й подумати не могла що от так нога у ногу ми із Петром по життю і крокуватимемо до весілля золотого.
Бажали нам у парі до сивого волосся дожити, та мені то було так далеко у майбутньому, що я про те й не думала. А воно по деньочку, по хвилинці і спливли роки, не зоглянулась.
З Петром ми й дім побудували за життя, і діток трьох виростили. Усі вони у нас вчені, кожен у житті має професію і сім’ю. Вже нас прадідом і прабабкою зробили онуки наші.
Здавалось, он на небокраї вічність. От так ми із Петром і перетнемо межу: у парі і тримаючи одне одного за руку. Так, як прожили життя, як пройшли усе, що доля нам підготувала.
Та от, чоловік останнім часом все більше був не здоровим. За роки роботи важкої, коли себе не шкодував сім’ю годуючи, спина його геть не годною стала. Все більше він лежав, уже й підвестись не міг.
Як я біля нього ходила? Годила і все йому читаю, посаджу на крісло і в сад чи до городу. Сама що роблю, а з ним балакаю. Порад його слухаю, а чи мовчимо, але ж разом мовчимо.
А тут, одного от такого схожого на вчора і на позавчора, дня, мій Петро сказав, що мусить висповідатись. Тицяє мені свій телефон, а там на екрані молодик, схожий до нього молодого і усмішка та ж.
Я думала, то син когось із родичів його, а Петро мені:
— Валентин – син мій і Тамари. Нині йому 20 виповнилось. Сьогодні приїде.
Я так і стала. 20? Тамара? Син? Та про що то він узагалі говорить? Чи при пам’яті в свої роки?
— Гріх перед тобою маю, жінко, – каже Петро, – мусив сказати раніше, та все не міг зважитись. Норов у тебе знаю який. А вже, що зміниться? Та й я на землі не довго ще буду, а мушу Валентину майбутнє забезпечити, бо він же мій меньшенький.
— Ми із його мамою три роки у парі прожили, – веде далі Петро не спішно, – Я тоді на заробітках був, ми дачі будували, а Тамара нам їсти готувала. Закохався. Та й ми із тобою вже ж, як брат і сестра жили, почуття згасли, вже все видано перевидано. А Тамара і молодша і так мене любила, як ти ніколи. Син з’явився у нас я думав там і залишитись, та от, коли заробіток зник, Тамара малого забрала і до батьків поїхала. Сказала, що не буде на мою пенсію чекати, а здоров’я у мене не таке вже було, аби на будовах гарні гроші заробляти. От я й вернувся до вас.
Я слухала і не чула його. Та й чи сам він себе чув, бо мій Петро, той якого я всі ці 50 років вірно любила, ніколи своїй Ніночці, своїй Ніно такого б не сказав.
Пішла я у дім і почала збирати речі. Не Петра, свої. Він так і залишився у візку в саду, а я сіла в автобус і поїхала до мами своєї жити. Вона хоч і має 90 років, а ще при пам’яті і здоров’ї.
Того ж дня приїхали діти за мною, кажуть, що я вигадала казна чого, що вже як є і на те, що двадцять років тому було ще зі здоровим татом, я не мушу нині образи тримати.
А я як була біля мами, то так і залишилась. Розповідали діти, що познайомились із Валентином – гарний хлопець, тато його ніколи не залишав, навідував і навіть на навчання в інституті гроші дав цілих 70 тисяч.
Тобто, мій Петро усі ці роки мав сховок. Дивився мені в очі, їв мої страви, приймав із моїх рук допомогу, а сам нишком гроші передавав тому Валентину?
Кличуть діти мене додому, привезли тата свого, той вибачався, але я нікуди не поїхала. Нема у мене чоловіка. Останні 20 років не було, от тільки я того не знала.
Ну от скажіть, ви б таке зуміли пробачити? Хотіли б дивитись в очі такому чоловіку? Змогли б доглядати? Давність у 20 років згладжує провину?
Головна картинка ілюстративна.
