Мені зателефонував чоловік і сказав, що ми їдемо на відпочинок, але з однією умовою. Він домовився з колишньою дружиною і радо мені повідомив, що бере з собою дітей від першого шлюбу.
Я просто оніміла. І хто мені цікаво відпочиватиме? Я так точно ні. Двоє десятирічних дітей і я повинна буду за ними стежити, адже чоловік ними займатись точно не буде.
Для мене вони чужі діти, і не сприймали мене ніколи. Я з ними розмовляю, а вони відмовчуються, або узагалі переглянувшись сміються. Щоб я не попросила вони усе одно не зроблять. Чоловік часто відходить у своїх справах і залишає дітей на мене, зрештою я залишаюся біля розбитого корита, не знаючи, що з ними робити.
У нас із чоловіком вже тим більше є син, якого ми часто залишаємо на батьків або моїй сестрі, які зовсім не проти його прийняти, а іноді, беремо з собою. Але то наш син, а то діти чужі.
Та й моя дитина не особливо ладнає з ними, постійно галас стоїть і обов’язково хтось в сльозах потім.
Чоловік на мої аргументи не реагує. Сказав, що усе одно їх бере і квитки і готель уже замовив. У нього логіка проста: а як ми порозуміємось, якщо не спілкуємось? А там нікуди одне від одного не дінемось, потрібно буде якось разом існувати.
Вчора полетіли вони втрьох. Я з сином вдома залишилась. Схоже, у нас все йде до розлучення. Він не розуміє моєї позиції і свого ставлення змінювати не хоче. для нього я не права. а от я його зрозуміти ніяк не можу. Навіщо клеїти мокре зі слизьким, як воно одне до одного не ліпиться? Чому я повинна? Кому?
Хоче зі своїми дітьми спілкуватись – я не забороняю. Але знаходитись з ними поруч, а тим паче відповідати за них я не буту. Це моє рішення і вважаю себе правою.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
