fbpx

Мені документи оформити потрібно було. шукала в тій шухляді потрібний папірець і що це? Тричі довелось перечитати, аби ж нарешті до мене сенс надрукованого там дійшов. Аж сіла. озирнулась і пішла збирати речі. Десять років і все для кого?

Мені документи оформити потрібно було. Шукала в тій шухляді потрібний папірець і що це? Тричі довелось перечитати, аби ж нарешті до мене сенс надрукованого там дійшов. Аж сіла. Озирнулась і пішла збирати речі. Десять років і все для кого?

Ми із чоловіком побрались ще геть молодими. Третій курс саме скінчили, я вже й на роботу вийшла паралельно навчаючись, а Андрій ще на пари бігав. Орендували спочатку невелику кімнату, а коли і він навчання скінчив і вийшов на роботу, так уже змогли і квартиру окрему однокімнатну в оренду взяти.

Так ми майже вісім років у місті і були собі. Напевне, так далі б і жили, якби не наші хлопці. Так довго чекали на появу первістка, уже й зневірились, а тут на тобі, одразу двійня.

Важко було нам. Ще коли я колобком перекочувалась квартирою, розуміли, що не потягнемо на одну зарплату. Андрій хоч і заробляв більше 15 тисяч, та з них 8 – оренда квартири. Вижити з двома дітьми на такі гроші ну ніяк.

— Ну так чого там сидіти? – сказала одного разу свекруха. – У мене дім великий, ходжу тіні лякаю та ехо ловлю. Переїжджайте до мене. Я ж сама тут одна. Вам все й залишиться. Не далеко й від міста, так що Андрію і роботи залишати не потрібно.

Сіли побалакали. Звісно ж погодились. Та й свекруха жінка добра і приязна. За роки шлюбу у мене із нею жодних непорозумінь. Вона собі у своєму світі. Що не так – скаже. Не дметься, не повчає, не вказує. Всім добре, то й їй хороше.

Десять років ми собі тут і жили і все під себе робили. А працювати було біля чого, бо добротна та хата була на перший погляд, а як стали що ремонтувати, так одне за одним: двері, підлога, стеля, проводка. Та й кімнату прибудували, бо ж дітей двоє, а кожен має мати власний куточок.

Сестра чоловіка приїздила, але дуже рідко. Вона у місті з чоловіком проживала і село для неї було не тим місцем, куди вона мріяла б повернутись.

— І подобається тобі оце в землі колупатись, – дивилась на мене здивовано, – Я краще того винограду на ринку раз у рік придбаю, але не буду саджати, обрізати, обприскувати і поливати.

Ну, але я не зважала. Кожному своє. Я люблю біля свого ходити і бачити, як воно росте.

А тепер уявіть моє здивування, коли я знайшла документи на ось цей “наш” дім. Виявляється, він уже років із 15, як і свекрусі не належить. Вона свого часу ось цю хату на донку переписала. Тобто, коли вона нас кликала і казала, що все нам відійде, то хата вже з самого початку була сестри чоловіка і вони обидві це розуміли.

—Ой, подумаєш, – мовила свекруха, коли побачила мене з торбами речей, – Вони ж рідні брат і сестра. Що, виставила б вона вас? Тим паче, ви тут так багато вже зробили. Я не так дітей виховала. Якось помиряться.

Чоловік також не розуміє, чого то я от так просто з місця знялась і дітей забрала:

— То ж моя сестра, ніколи їй це село не було потрібне. Ну не сказала мама, бо то й справді дріб’язок.

Виходить, що я одна про всіх думаю нехороше і не вірю у родину в якій живу. Чоловік просить повернутись додому і не вигадувати із придбанням власної хати. Нащо якщо вже одну маємо? та й секстра запевнила, що їй у селі нерухоміст не потрібна. все буде нам колись.

А я стою на своєму. У дім свекрухи, чи то пак – сестри чоловіка, я більше ні ногою, хіба на гостину. Ми повинні мати своє, бо оці всі обіцянки і розмови про “сім’ю” швидко забудуться, а ми не молодіємо.

Ну от скажіть, хіба ж я не правду кажу? Бо виходить, що всі на мене ображені і мене не розуміють.

Ви б продовжували жити ніби й не було нічого?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page