Хоч як прикро це визнавати, але на неї не варто було розраховувати з самого початку. Та коли дійшло до бабусиної квартири, я й уявити не могла, що вона зробить щось подібне.
Ця історія почалася з того, як я повернулася додому після університету і побачила, як брат, тоді ще молодий та безтурботний, привів додому Лілю. Мама відразу ж захопилася майбутньою родиною, і не минуло й кількох місяців, як Ліля була при надії першою дитиною. Тоді я ще навчалася і старалася рідко приїжджати, адже квартира ставала занадто тісною, а стосунки між нами занадто напруженими. Потім з’явилася друга дитина, за нею третя, і так їх стало четверо. Щоразу, коли я приїжджала, Ліля або вже чекала на дитину, або з малюком на руках бігала по квартирі.
Одного разу я таки наважилася поговорити з мамою. Я прямо запитала її:
– Мамо, а що буде зі мною? Де мені жити?
Мама лише знизала плечима.
– Ти ж жінка доросла, заробиш собі на квартиру, – відповіла вона.
– Як це зароблю? У нас же була бабусина квартира, чому її продали без мого відома?
Мама здивовано подивилася на мене.
– Ну, продали, бо гроші потрібні були Володі, а тобі й так усе життя попереду.
Тоді я знову запитала:
– А частка від бабусиної квартири мені не належить?
– Що ти таке говориш? Яка частка? Це все пішло на онуків, їм потрібні ці гроші. Ти сама винна! Якби заміж вийшла, то жила б із чоловіком, а не крутила б носом тут переді мною!
Її слова просто вибили мене з колії. Я не знала, що сказати, тільки відчула, як перехопило подих від емоцій.
Я не могла зрозуміти, чому моє життя має залежати від того, чи я заміжня, чи ні. Або чому брат отримав усе, а мені мати навіть не допомогла знайти можливість на власний куток. Її підхід був простий і несправедливий:
Володі й Лілі потрібні гроші, бо в них діти, а я маю самостійно влаштовувати своє життя.
Минув час, і я намагалася жити самостійно, працювала в іншому місті, знімала житло, аби тільки не повертатися в це “родинне кубло”, як я вже про себе називала їхню квартиру. У них були свої проблеми, які мене, по суті, не мали стосуватися, і я вирішила зайнятися своєю кар’єрою і намагатися влаштувати своє життя без допомоги матері. Але після лютого мені довелося повернутися, і я наївно думала, що це буде тимчасово, на два-три тижні.
У нас вдома ситуація залишалася незмінною. Володя з сім’єю жили у своїй великій кімнаті, я жила разом із мамою і двома онучками у маленькій кімнатці, де не було навіть місця для особистих речей. Це було дуже непросто, особливо з огляду на те, що брат зі своєю дружиною працювали мало, а жили здебільшого з маминих грошей та того, що залишалося після моєї зарплатні.
Якось увечері, коли я намагалася заощадити хоч трохи грошей, які в мене ще залишалися, я наважилася поговорити з мамою ще раз.
– Мамо, ти не могла б допомогти мені орендувати квартиру? – запитала я, намагаючись бути спокійною.
Вона здивовано на мене подивилася:
– І нащо? У тебе ж була можливість заміж вийти, що тепер хочеш, щоб я ще й за тебе все вирішувала?
Я ледь стрималася.
– Ти ж розумієш, що не все так просто. Роботи тут я не знайшла, а повертатися в інше місто зараз не можу. Мені хочеться якогось простору, щоб можна було жити своїм життям, а не в одній кімнаті з племінниками.
Мама лише знизала плечима:
– Володик має сім’ю, йому важко. Тобі нічого не залишається, як далі так жити. А що тобі заважає знайти собі чоловіка? От і буде тобі квартира та сім’я.
Я зрозуміла, що далі сперечатися немає сенсу. Для неї все очевидно: якщо я ще не знайшла когось, хто б забезпечив мені окреме житло, то можу й надалі тіснитися тут, у квартирі з усією цією сім’єю, якій вона згодна віддати всі гроші і всі свої сили.
Весь той вечір я не знаходила собі місця, поки Володя з Лілею спокійно влаштовувалися на своєму просторі, зручно розмістившись в нашій двокімнатній квартирі. Я вийшла на кухню, не знаючи, що робити з цією несправедливістю, яка здається, тиснула на мене з усіх боків. Раптом до мене підійшла Ліля.
– Може, тобі краще переїхати? Нам тут не дуже зручно з тобою.
Я глибоко вдихнула і ледве стрималася, щоб не сказати зайвого.
– Тобі, може, й не зручно, але це моя родина, моє життя, і я також маю право жити тут, як і ви, – відповіла я, намагаючись залишитися стриманою.
Ліля відвернулася і зітхнула, ніби я дійсно була тут зайвою.
Мені стало дуже гірко. Вони не бачать мене частиною сім’ї, їм просто зручно жити за рахунок мами, яка тепер усі сили віддає їм, а не мені. Я не розумію, чому це так?
