Я віддала доньці усе життя в прямому розумінні цього слова. Коли вона з’явилася на світ, то її батько, тупцюючи та ховаючи очі, сказав, що стосунки зі мною були помилкою.
– Розумієш, я Наталю завжди любив, а вона заміж вийшла і я не знав, що маю робити. А тепер вона вільна і я не можу з тобою бути. Не можу.
– Але як дитина?
– Я буду помагати грошима, я вам залишу квартиру, тільки не тримай на мене зла.
Отак я стала і за тата і за маму, моє «я» відійшло навіть не на другий план. Помогти з дитиною було нікому, тому я й під’їзди мила, поки Настя спала, сміття виносила, продукти пенсіонеркам купувала, не дивилася чи престижна робота чи ні, головне аби гроші платили. Ну й, звичайно, економила на собі, все найкраще дитині, бо вона ж дівчинка.
Хоч Василь і платив належне, але життям доньки не цікавився, саме тому для мене було таким здивуванням, що донька подарунки від нього вважала кращими, ніж мої. Тато купив раз в рік телефон і то вона не знала, як на нього хукати, а те, що я цілий рік годую, то не рахувалося.
Отак ми жили в квартирі разом, поки не знайшла собі Настя хлопця і з такими словами до мене:
– То татова квартира і ми будемо тут жити теж.
Знаєте, коли отак потулитися в малій хрущовці втрьох, то починаєш дуже хотіти переїхати.
І я наважилася поїхати за кордон, хоч в свої сорок три я за межі міста не виїжджала, а тут така подорож.
Але нічого, справилася і на квартиру собі заробила і стала жити в своє задоволення і онучку няньчити.
А тут донька до мене:
– Мамо, ми хочемо машину, поможеш?
– Доню, а звідки я тобі на машину знайду?
– Як звідки? Ти ж з кордоном була! Нічого мені в житті людського не дала, то хоч так вкладися, щоб онучку твою ми могли возити.
І я дала, витягла з тієї купки і дала. Через місяць зять машину розгаратав і донька знову до мене аби дати на ремонт.
– Ні, – відказала я, а вона тоді, щоб я до них не приходила, бо любляча мати віддала б свою квартиру, а я навіть їм таке не запропонувала.
Мені лишалося лиш здогадуватися, коли донька така стала, вона мала запальний характер, але завжди розуміла, коли спинитися. А тут отак все перекреслила?
Так, наче я все це робила намарно. Я не ходила до неї, хоч до того онучку й в садок вродила і забирала, могла в них прибрати і приготувати щось поїсти. Все старалася аби моїй донечці легше було в житті, ніж мені.
Не мала чим себе зайняти і ноги самі несли до того району, але через кілька днів блукання мене попустило. На роботі мені дали волоські горіхи, то я вирішила спекти на неділю торт з горіховою начинкою. Я його дуже любила, але все не було часу спекти, а тут і час є і продукти.
Тільки всілася за чаювання, як дзвінок у двері. На порозі донька з онучкою і зять, букет квітів і торт.
– Мамо, пробач. Мені так не по собі, що я тобі такого наговорила. Я дуже тобі дякую за те, що ти для нас робиш.
– Таки оцінила?
– Так. Ти посидиш з Ілонкою?
– Хіба через день і то я більше у вас не прибираю, не готую і в садок не відводжу.
– Ми зрозуміли, – ті переглянулися вони.
Час покаже чи зрозуміли, а я зрозуміла, що треба насолоджуватися життям і робити його щасливими і собі, а не лише комусь. Тільки цього ще вчитися і вчитися. а як ви насолоджуєтеся життям?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
