Мені мало шматок торта в горлі не став від несподіванки! Хто посмів оскаржувати мій героїзм? То виявилося дівча, на вид років п’ятнадцять, якраз змивало зі столу плями

Завжди дивувалася своїй бабці, яка казала, що не має коли слабувати. Адже перед тим бабця детально описувала що та де її штрикає, коле і тягне, могла погоду передбачити за своїми ногами, проте, сунула свої ноги в тапочки і одразу бралася до роботи: курей відкрити, піч запалити, поставити варити картоплю, щоб в цей час піти видоїти корову.

Я вже тоді велика була, дев’ятий клас закінчувала і вважала, що нема нічого гіршого злягти з температурою, як можна працювати?

– Ти в матір вся, – казала тоді бабуся і я вже розуміла, що це тому вона так каже, бо мама – невістка і на думку бабусі, тільки те й робить, що вилежується.

Може, в тому й була якась частка правди, адже у мене самопочуття впливало на мій стан і навпаки, могла за секунду бігти і стрибати, а потім ледве ноги тягнути на город.

До сорока років я ледве тягала ноги, таке було враження, що то в мене вселилася бабуся. Я могла годинами скаржитися на життя, на долю, на несправедливість і Бога, проте все менше і менше було охочих мене слухати. І це мене м’яко кажучи, дивувало, адже он яка у мене непроста доля: самотня, дітей не матиму, живу з батьками, робота нудна і неприбуткова, самопочуття погане… Та я можу без кінця перелічувати, що зі мною, тільки б охочі знайшлися слухати, як от я слухала бабусю.

– Я не маю коли слухати твої жалі, бо у мене купа справ, – перебивала мене подруга, – Слухай, ти героїня, що ще так тримаєшся.

І ці слова були мені, мов музика. Так, я ще тримаюся попри всі ці випробування.

Аж раптом почула збоку:

– Мені б ваші проблеми.

Мені мало шматок торта в горлі не став від несподіванки! Хто посмів оскаржувати мій героїзм? То виявилося дівча, на вид років п’ятнадцять, якраз змивало зі столу плями.

– У нас мами нема з сестрою, а батько… Вже все з хати повиносив, їсти нема що, тому й працюю, вчитися теж ніяк, бо не потягну. А ви, бачу, добре їсте і в теплі спите, а ще жалітися надумали. Мені б ваші проблеми. Смачного!

Від її слів я мало не впала. Ще й подруга так на мене глянула, наче ту дівчину підтримувала.

Мені б забути ту розмову та більше ніколи й ногою не ступати до того закладу або ще краще написати скаргу на неввічливий персонал, але я чомусь не могла й далі ходила біля того кафе в різний час, щоб побачити ту дівчину.

І якось мені пощастило, бо вона виносила сміття і окремо відклала недоїдки для бродячих собак і котів.

– Ви чого тут?, – спитала мене прямо.

– Хотіла допомогти з продуктами чи що.

– Я маю продукти, – дівчина показала на іншу торбинку, – Сьогодні у нас майже свято, цілу піцу недоїли…

– То, може, з одягом? Який розмір у твоєї сестри?

Вона сказала і я запропонувала їй щоб ми разом вийшли купити його.

– Давайте, на секонд підемо, так дешевше, – сказала мені Інна.

– Ні, думаю, Оксані потрібний новий одяг, просто для того аби знати, що він новий…

І так в моєму житті з’явилися дві мої донечки. Мені стало для кого жити, для кого ходити на роботу, щоб мати кошти, для кого старатися бути здоровою. Я тоді зрозуміла свою бабусю, бо якщо є мета, то варто зробити над собою зусилля. Так, я чула таке багато разів, всі мені говорили – треба жити для чогось, як не вмієш заради себе. Думаю, що я просто не могла знайти заради чого мені жити повноцінно і щасливо.

З Василем, батьком дівчат, ми живемо разом, між нами не якесь там почуття, але він вже не гульбанить, так само бачить заради чого жити, якщо всі інші цілі втрачено.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page