Завжди дивувалася своїй бабці, яка казала, що не має коли слабувати. Адже перед тим бабця детально описувала що та де її штрикає, коле і тягне, могла погоду передбачити за своїми ногами, проте, сунула свої ноги в тапочки і одразу бралася до роботи: курей відкрити, піч запалити, поставити варити картоплю, щоб в цей час піти видоїти корову.
Я вже тоді велика була, дев’ятий клас закінчувала і вважала, що нема нічого гіршого злягти з температурою, як можна працювати?
– Ти в матір вся, – казала тоді бабуся і я вже розуміла, що це тому вона так каже, бо мама – невістка і на думку бабусі, тільки те й робить, що вилежується.
Може, в тому й була якась частка правди, адже у мене самопочуття впливало на мій стан і навпаки, могла за секунду бігти і стрибати, а потім ледве ноги тягнути на город.
До сорока років я ледве тягала ноги, таке було враження, що то в мене вселилася бабуся. Я могла годинами скаржитися на життя, на долю, на несправедливість і Бога, проте все менше і менше було охочих мене слухати. І це мене м’яко кажучи, дивувало, адже он яка у мене непроста доля: самотня, дітей не матиму, живу з батьками, робота нудна і неприбуткова, самопочуття погане… Та я можу без кінця перелічувати, що зі мною, тільки б охочі знайшлися слухати, як от я слухала бабусю.
– Я не маю коли слухати твої жалі, бо у мене купа справ, – перебивала мене подруга, – Слухай, ти героїня, що ще так тримаєшся.
І ці слова були мені, мов музика. Так, я ще тримаюся попри всі ці випробування.
Аж раптом почула збоку:
– Мені б ваші проблеми.
Мені мало шматок торта в горлі не став від несподіванки! Хто посмів оскаржувати мій героїзм? То виявилося дівча, на вид років п’ятнадцять, якраз змивало зі столу плями.
– У нас мами нема з сестрою, а батько… Вже все з хати повиносив, їсти нема що, тому й працюю, вчитися теж ніяк, бо не потягну. А ви, бачу, добре їсте і в теплі спите, а ще жалітися надумали. Мені б ваші проблеми. Смачного!
Від її слів я мало не впала. Ще й подруга так на мене глянула, наче ту дівчину підтримувала.
Мені б забути ту розмову та більше ніколи й ногою не ступати до того закладу або ще краще написати скаргу на неввічливий персонал, але я чомусь не могла й далі ходила біля того кафе в різний час, щоб побачити ту дівчину.
І якось мені пощастило, бо вона виносила сміття і окремо відклала недоїдки для бродячих собак і котів.
– Ви чого тут?, – спитала мене прямо.
– Хотіла допомогти з продуктами чи що.
– Я маю продукти, – дівчина показала на іншу торбинку, – Сьогодні у нас майже свято, цілу піцу недоїли…
– То, може, з одягом? Який розмір у твоєї сестри?
Вона сказала і я запропонувала їй щоб ми разом вийшли купити його.
– Давайте, на секонд підемо, так дешевше, – сказала мені Інна.
– Ні, думаю, Оксані потрібний новий одяг, просто для того аби знати, що він новий…
І так в моєму житті з’явилися дві мої донечки. Мені стало для кого жити, для кого ходити на роботу, щоб мати кошти, для кого старатися бути здоровою. Я тоді зрозуміла свою бабусю, бо якщо є мета, то варто зробити над собою зусилля. Так, я чула таке багато разів, всі мені говорили – треба жити для чогось, як не вмієш заради себе. Думаю, що я просто не могла знайти заради чого мені жити повноцінно і щасливо.
З Василем, батьком дівчат, ми живемо разом, між нами не якесь там почуття, але він вже не гульбанить, так само бачить заради чого жити, якщо всі інші цілі втрачено.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота