Мені немає важчого, аніж візити дітей на гостину до нас в село. Раніше бувало – раділа, а тепер за благословення, коли кажуть, що не виберуться до нас. Тоді ми з Павлом видихаємо і маємо ще тиждень спокою до наступних вихідних.
У нас із Павлом трійня – троє дівчаток. Ми щасливі батьки великої і дружної родини, тут нічого Бога гнівити, що маємо те маємо. Я завжди мріяла про от таку сім’ю, коли у домі ні хвилини спокою і завжди якась метушня.
Дівчата наші виросли, нині то вже жінки мають 35 років. Усі заміжні і дітки у них є. Радість нам із дідом на старість років. От тільки тієї радості буває забагато, особливо, останнім часом.
От ніколи б я не подумала, що доживемо ми до такого, що вже не буде мати бажання у нашому домі дітей рідних бачити. Не подумайте, ми любимо наших дівчаток, зяті у нас хороші, справа не в тому.
Приїжджають вони усі разом одним великим бусом: шестеро дорослих і восьмеро дітлахів і всі у нашу хату. Хлопчаки одразу починають влаштовувати ігри на подвір’ї, а дівчатка у домі щось малюють, або ляльками граються.
Ніби, нічого такого, але вісім діток то багато, як і шуму від них. А скільки шкоди? Так, це мої онуки, я їх усіх люблю, та от від того збитків не меншає:
— Це ж треба що наробили? – каже один із зятів, – вигадали зробити поп-корн і залили у бочку з кукурудзою бензину. Добре що вчасно прийшов.
Доки всі обговорюють подію, ми з чоловіком сивіємо, адже у нас та бочка була для гусей на зиму, а тепер що давати птиці?
Дівчата тягнуть із шафи ковдри якісь і наш одяг – граються: будують якісь намети, чи показ мод влаштовують. Можуть узяти ножиці і під себе “підігнати” нашу одяганку.
— Все відкупимо, головне, що всі здорові, – кажуть нам.
Але ми добре знаємо, що ніхто нічого не відкупить, бо вже то не перший раз коли от така шкода онуками роблена. Щоразу всі посміхаються, кажуть, що все відновлять і забувають про те, що відбулось.
Приїжджають діти до нас як на відпочинок. Доньки не готують, падають на ліжка і кажуть, що нарешті у мами і можна від кухні відпочити. Тобто, приготування їжі на родину таку велику повністю на моїх плечах і руках. А я ж не молода дівчина. Чоловік що допомагає, але хіба то вихід?
Про те, аби посуд помити після їжі і мови немає. Поїли і пішли гуляти селом, або в ліжко і телефон у руки. Коли прошу допомогти, то посилають онучок, а що помочі від дітей 10 років, хіба зроблять добре?
Зрозумійте, я раніше була лиш рада такому: дівчата відпочивають, діти ростуть. Але ж зараз мені 72 і я далеко не молода і не така моторна, як було раніше. Обійти таку громаду два дні ні сил ні можливостей.
От і живемо із дідом від вихідних до вихідних. Пощастить – діти не приїдуть, а як ні, то два дні ні спокою ні сну і збитки. А як усе це припинити уявлення не маю, бо скільки не говоримо, все у порожнечу: поглянуть одне на одного і скажуть “усе буде”
Головна картинка ілюстративна.
