fbpx

Мені п’ятдесят дев’ять років і я все життя працювала на державній роботі. Трималася за неї так, що й не розказати, адже мріяла, що пенсію матиму та пошану

Ми все життя з сином прожили в однокімнатній квартирі, якось заскочили майже в останню роздачу квартир і все життя в ній прожили. На мою зарплату на більшу розраховувати не приходилося, а дитину треба було й одягнути й нагодувати.

Сина я ростила без батька, який виявився гультяєм і не шкодую, що наважилася на дитину. Все у мене було добре до появи невістки.

З початку я прийняла Лілю з відкритими обіймами, бо бачила, що син мій щасливий поруч з нею. Але далі вчинила таку дурницю, що й не передати – погодилася продати квартиру і купити в новобудові більшу. Але ще більшою дурницею було те, що квартиру записали на невістку.

Тоді здавалося це логічним, адже вона продала батьківську двокімнатну квартиру, її більша частка, отже, й квартиру на неї. Приписала вона нас всіх, все як має бути і почали ми жити.

Я зранку на роботу з Дмитриком, а Ліля вдома, бо вже при надії. Наче все гаразд у нас, я стараюся аби Ліля більше відпочивала, тому всю роботу роблю сама – прибираю, перу, варю, все як має бути. Але Ліля незадоволена, що я надто економна і лізу в їхні витрати.

Але ж вибачте, як не лізти, коли вона хоче найдорожчу колиску, коляску в все інше.

– Дмитрику, та можна знайти он по оголошеннях, що люди продають з дітей, воно ж і не ношене, а ціна яка приємна.

Але ж де переконаєш.

– Моя дитина матиме все найкраще, – каже вона мені.

І так вона сина допиляла, що мусив поїхати на заробітки. Мені такий був жаль, коли дитину хрестили, а сина мого нема, бо має гроші заробляти.

– Чого будеш їхати, – каже вона йому, – ти лиш три місяці як поїхав, ще на кордоні зловлять і не пустять більше. Я тобі фото перешлю.

Я онука дуже любила, старалася до Лілі більше не лізти, але ж… ну. Як не лізь, коли вона ті гроші фіть та фіть?

– То Дмитро там недоїдає, а ти вже штори другі міняєш і плитку на кухні перевстановлюєш. Та скільки можна?

– То його робота – гроші приносити і родину годувати.

Ой… Мовчу!

Приїхав син через два роки і вже між ними щось не так, я ж бачу. Та й Ліля останнім часом залишить на мене дитину та й йде кудись, наче в перукарню чи ще куди.

Хоч в квартирі все повна чаша, чоловік приїхав, але між ними сварка не стихає.

Чого? Та живіть і радійте один одному. Ні. Дмитро знову за кордон, а Ліля вже й переді мною не криється.

– Збирайте речі та йдіть геть, – каже вона, – Я з вашим сином більше жити не буду.

– Та чекай, – кажу я їй, – Тут і моя частка є.

– Як знаєте, – каже і пішла, а на наступний день вже любчик був в квартирі.

Я й мусила вступитися.

– Ще тобі до мене прийдеться, – сказала їй на прощання, але та лиш зареготала.

Попросилася побути в подруги кілька днів, а там мені син подзвонив і сказав, що я можу їхати на заробітки.
Ну як я буду мити туалети, коли я тут пані? Як?

Я не могла це прийняти. Я і на заробітки? Та ніколи, я ж пенсії чекаю. Але ж де жити?

Наважилася я, думала, що поїду і просто зароблю на оренду квартири, але доля розпорядилася по-іншому.
Ся незчулася, як вже п’ять років працювала і вже й не думала вертатися в Україну, адже тут я вийшла заміж за Домініка, який був старший за мене на п’ятнадцять років і був доволі забезпеченим.

Читайте також: Перші двадцять років свого шлюбу я вважала себе щасливою жінкою, а от про інші двадцять років життя з чоловіком – навіть не знаю, що й сказати. Не можу пояснити ні собі, ні комусь, чому я так чиню

Два будинки, один на березі моря, інший в столиці. Я тепер пані… то на масаж, то в басейн, то в перукарню, то в бутік.

І що ви думаєте? Невістка мені пише: «Мамо, ми з Юрчиком до вас приїдемо перечекати».

– Ти ж казала, що тобі до мене не прийдеться, а тепер пишеш, – кажу їй, а та наче й нічого не було, «пожалійте дитину».

Звичайно, я допомогла онукові.

Але з невеликими нюансами – ніяких грошей Лілі, продукти купую для дитини, забираю на вихідні до нас малого, а вона хай працює. А що вона думала?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота.

You cannot copy content of this page