Ми все життя з сином прожили в однокімнатній квартирі, якось заскочили майже в останню роздачу квартир і все життя в ній прожили. На мою зарплату на більшу розраховувати не приходилося, а дитину треба було й одягнути й нагодувати.
Сина я ростила без батька, який виявився гультяєм і не шкодую, що наважилася на дитину. Все у мене було добре до появи невістки.
З початку я прийняла Лілю з відкритими обіймами, бо бачила, що син мій щасливий поруч з нею. Але далі вчинила таку дурницю, що й не передати – погодилася продати квартиру і купити в новобудові більшу. Але ще більшою дурницею було те, що квартиру записали на невістку.
Тоді здавалося це логічним, адже вона продала батьківську двокімнатну квартиру, її більша частка, отже, й квартиру на неї. Приписала вона нас всіх, все як має бути і почали ми жити.
Я зранку на роботу з Дмитриком, а Ліля вдома, бо вже при надії. Наче все гаразд у нас, я стараюся аби Ліля більше відпочивала, тому всю роботу роблю сама – прибираю, перу, варю, все як має бути. Але Ліля незадоволена, що я надто економна і лізу в їхні витрати.
Але ж вибачте, як не лізти, коли вона хоче найдорожчу колиску, коляску в все інше.
– Дмитрику, та можна знайти он по оголошеннях, що люди продають з дітей, воно ж і не ношене, а ціна яка приємна.
Але ж де переконаєш.
– Моя дитина матиме все найкраще, – каже вона мені.
І так вона сина допиляла, що мусив поїхати на заробітки. Мені такий був жаль, коли дитину хрестили, а сина мого нема, бо має гроші заробляти.
– Чого будеш їхати, – каже вона йому, – ти лиш три місяці як поїхав, ще на кордоні зловлять і не пустять більше. Я тобі фото перешлю.
Я онука дуже любила, старалася до Лілі більше не лізти, але ж… ну. Як не лізь, коли вона ті гроші фіть та фіть?
– То Дмитро там недоїдає, а ти вже штори другі міняєш і плитку на кухні перевстановлюєш. Та скільки можна?
– То його робота – гроші приносити і родину годувати.
Ой… Мовчу!
Приїхав син через два роки і вже між ними щось не так, я ж бачу. Та й Ліля останнім часом залишить на мене дитину та й йде кудись, наче в перукарню чи ще куди.
Хоч в квартирі все повна чаша, чоловік приїхав, але між ними сварка не стихає.
Чого? Та живіть і радійте один одному. Ні. Дмитро знову за кордон, а Ліля вже й переді мною не криється.
– Збирайте речі та йдіть геть, – каже вона, – Я з вашим сином більше жити не буду.
– Та чекай, – кажу я їй, – Тут і моя частка є.
– Як знаєте, – каже і пішла, а на наступний день вже любчик був в квартирі.
Я й мусила вступитися.
– Ще тобі до мене прийдеться, – сказала їй на прощання, але та лиш зареготала.
Попросилася побути в подруги кілька днів, а там мені син подзвонив і сказав, що я можу їхати на заробітки.
Ну як я буду мити туалети, коли я тут пані? Як?
Я не могла це прийняти. Я і на заробітки? Та ніколи, я ж пенсії чекаю. Але ж де жити?
Наважилася я, думала, що поїду і просто зароблю на оренду квартири, але доля розпорядилася по-іншому.
Ся незчулася, як вже п’ять років працювала і вже й не думала вертатися в Україну, адже тут я вийшла заміж за Домініка, який був старший за мене на п’ятнадцять років і був доволі забезпеченим.
Два будинки, один на березі моря, інший в столиці. Я тепер пані… то на масаж, то в басейн, то в перукарню, то в бутік.
І що ви думаєте? Невістка мені пише: «Мамо, ми з Юрчиком до вас приїдемо перечекати».
– Ти ж казала, що тобі до мене не прийдеться, а тепер пишеш, – кажу їй, а та наче й нічого не було, «пожалійте дитину».
Звичайно, я допомогла онукові.
Але з невеликими нюансами – ніяких грошей Лілі, продукти купую для дитини, забираю на вихідні до нас малого, а вона хай працює. А що вона думала?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота.
