Мені п’ятдесят років і я закохалася без взаємності в чоловіка ще й не своєї національності. Що робити – не знаю, бо бачу, що ще кілька кроків і Вазим теж наважиться на зустріч зі мною, але родину не покине

До цього почуття мене вело життя і я лише утверджувалася в тому, що чоловіки, які зустрічалися на моєму шляху були виховані в такому дусі, що жінка їм вже винна з першого побачення. Вартувало пригостити чашкою кави, як вже мав бути поцілунок.

І я бачила таке ставлення і моєї мами до тата, бо вона крутилася навколо нього відколи він переступав поріг квартири і до того моменту, коли лягав спати.

– Івасику, може тобі канапку зробити? Івасику, ти завтра що хочеш на вечерю? Івасику, які канапки тобі зранку приготувати чи яєчню?

Вона готувала батькові такі смачні страви, що від самого запаху вже хотілося з’їсти всю тарілку, проте, мама казала, що нам каша, бо вона корисна для дітей, а тато їв і рибу червону, і бутерброди з ікрою, і курочку запечену. А ми з сестрою кашу манну, кашу перлову, кашу гречану…

І я так само вірила, що чоловікові треба віддати все аби заслужити на маленьку похвалу. Коли я вийшла заміж, то так і робила – все найкраще йому, а собі те, що залишилося. Але навіть таке ставлення не вберегло нашу родину, бо через два роки чоловік пішов до іншої.

Я залишилася сама і далі пішла вервечка невдалих стосунків, які більше ніколи не доходили до заміжжя. В п’ятдесят років у мене був кіт, а потім не стало вже нічого і я в одній куртці втікала за кордон.

В Австрії нас розселили по маленьких містечках і мені в волонтери попався Вазим. По-перше, мене вразило ставлення до себе, настільки шанобливе, бережне, мене сто разів питали чи мені щось треба, як я себе почуваю і фізично і морально. Він взяв мій номер і писав мені щовечора, надсилав якісь підбадьорливі слова, картинки. Допоміг з роботою і вчив мене мови, приходив зі своїми канапками. Ділився зі мною всім, вчив готувати їхні страви, водив по магазинах, щоб навчити де дешевші ціни, де часті акції, як зареєструватися на біржі…

Він мене, дорослу жінку опікав і підтримував. Я була йому дуже за це вдячна і десь через пів року спілкування між нами було вже дружнє, я показалася як людина, що таки щось вміє та знає в житті, попри ситуацію, яка склалася.

Ми бачилися, але вже рідше і в ті короткі миті я читала в його погляді те, що відчувала сама – я любила і він мене любив.

Я знала, що у нього дружина і четверо дітей, що вони теж колись сюди приїхали так само, як я, тому він і займався волонтерством, бо знав, як люди почуваються, коли їх позбавляють дому.

Проте, мене почуття переповнили і я зізналася, що люблю його так сильно, як тільки здатне серце і знаю, що він так само мене кохає. Він зізнався, що також думає про мене і хоче зустрітися, але наголосив, що він не покине ні за яких обставин свою дружину і дітей. Але я була згодна на все. Я чекала, коли він призначить день і час.

Минув день, далі другий, тиждень, але Вазим нічого не писав і тоді я наважилася спитати в чому річ.

– Ти передумав, – спитала я його.

– Ні, але я надто сильно тебе люблю аби вчинити з тобою так, скористатися твоїм почуттям, дати тобі надію, яку ніколи не зможу виправдати. Я думаю, що нам не варто більше спілкуватися, щоб не загострювати ситуацію.

Я прийняла його рішення і навіть захопилася його благородством, бо якби це був інший чоловік, то вже би давно скористався всім і пішов по-англійськи, або ще й би обмовив перед іншими. А ви такої ж думки про цю ситуацію?

Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page