Я ростила онучку сама, так вже сталося, що донька моя була безталанна і вийшла заміж за гультяя та уваги на дітей не звертала. Тому я Маринку та Василька взяла до себе і тільки Богу молилася аби вони ще дітей на світ не приводили.
Що я її не совістила, що не просила, але вона мені казала одне, а вартувало піти до чоловіка, то вже й забувала за все на світі. Її не стало швидко, й сорока не було, але діти й так її не знали, тому не дуже сумували, а от я доки ноги були міцні, то щонеділі після церкви йшла до доньки та розповідала їй про те, як дітям ведеться.
Маринка була дівчиною працьовитою, я могла на неї покластися і Василько теж тямущим виріс. Вже вони на порі стали і Маринка почала з хлопцем зустрічатися і все у них йшло до весілля, а я тому раділа.
У нас село не багате, поруч нема ніякого заводу чи ферми аби працювати, тому чоловіки переважно по будовах працюють, але Маринин Степан навідріз відмовлявся кудись їздити, він мав собі державну роботу в електросітці і так собі возився цілими днями, бо як не міняють лічильник в когось, то на лінії щось. Гроші були не великі, але завжди аванс і зарплата вчасно. Марина чоловікові нічого не казала поки не було дитини, а вже потім і почала, що у них дівчинка і треба думати про те, як її ростити.
– А що їй треба, то я заробляю, – казав Степан.
– То зараз, а потім їй і одягу буде треба, і поступати кудись, а на які гроші?
– Ну, то ти теж йди та зароби, – каже він їй.
Прийшла Марина до мене і те все мені каже, а я й сказала, що сусідка їздить в Італію, то може її взяти з собою. А вона зраділа і поїхала.
Не було її три місяці і привезла вона добрі гроші, побула трохи і знову на три місяці поїхала. Далі вернулася і не сидить вдома, а з кумою поїхали на два тижні в гори, далі до подруги по навчанню в іншу область, далі до Василя відвідати і так вона ті три місяці знову прогуляла і далі в Італію.
Розумієте, її Степан чоловік молодий, що то є тридцять п’ять років і він по людях їздить і всілякі жінки є: одна обідом пригостить, а інша й підморгне та й по селу він ходить та бачить жінок, які вони є. Моя Маринка симпатична, але слухайте, вже який час чоловік жінки не бачить і хіба буде їй вірний?
Та я слухаю сільські плітки та мені хустка на голові встає, як то ніхто нікого не стидається та живе у своє задоволення. А тут моя дитина старається для донечки, то дуже похвально, але чи не втратить вона при тому чоловіка – от про що я думаю.
Що я вже кажу Марині, що донька за нею сумує, щоб уже приїхала, а вона так мені гордо каже:
– Ба, я гроші заробляю і то не малі, вже якось без мене мають обійтися!
Як їй сказати, що вона тими заробітками чоловіка втратить? Для чого вже будуть ті євро, як родини не буде?
І на ту тему ніяк не можу слів підібрати, бо аж вся червонію, бо як про таке казати мені, старшій жінці? Що б ви порадили мені сказати онуці в цій ситуації?
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота