Розпушений ґрунт легко піддавався пальцям, коли я розпушувала землю біля кущів хризантем. Щоранку мій день починався саме тут, серед різнобарвного різноквіття, де кожен кущ вимагав уваги. Потрібно було обрізати сухостій, підв’язати високі стебла, що хилилися від дощу, та вибрати дрібну травицю, яка пробивалася крізь шар мульчі. У моєму квітнику росли й айстри, і високі жоржини з важкими голівками, і жовтогарячі чорнобривці, але зараз усе це різноманіття викликало в мені лише дивне відчуття втоми.
Я випростала спину й мимоволі подивилася на власні руки. Нігті були темними від землі, шкіра на долонях огрубіла від постійної роботи на городі. Мені нещодавно виповнилося п’ятдесят два роки.
Того дня серпневе сонце пекло сильніше, ніж зазвичай. Я зупинилася біля високої огорожі, нахилилася до куща троянд і раптом спіймала своє відображення у склі теплиці. На тлі цих яскравих, буйних пелюсток я виглядала чужою, зовсім згаслою. Волося сивіло на скронях, старий робочий халат висів мішком, а на обличчі закарбувалася глибока втома.
Мені здалося, що я сама вже відквітла, і цей барвистий квітник тільки підкреслює мою непотрібність.
Минуло вже п’ять років з того дня, як не стало мого чоловіка. Ми прожили разом понад чверть століття, виростили дітей, які тепер роз’їхалися по власних домівках, і цей дім залишився порожнім. Перші роки після його похорону я виходила в сад лише для того, щоб втекти від мовчання порожніх кімнат. Земля приймала мої сльози, а робота до виснаження допомагала заснути вночі.
А тепер, навіть, ця робота мене не тішила.
– Доброго дня, господине! Чи не знайдеться у вас металолому?
Голос пролунав зненацька, прямо з-за паркану. Від несподіванки я здригнулася й випустила з рук секатор. Біля хвіртки стояв незнайомий чоловік, тримаючи в руках капелюха. Його раптова поява й власний пригнічений стан викликали в мене хвилю роздратування.
– Немає в мене нічого, – відрізала я, навіть не глянувши йому в очі, і повернулася спиною.
– Ви пробачте, якщо завадив, – спокійно сказав він, не виявляючи образи. – Я просто йшов повз і задивився на вашу красу. Моя покійна дружина теж дуже любила квіти.
Я замерла на місці, відчувши, як від цих слів усередині все стиснулося. Мені стало соромно за свою різкість, але признатися в цьому було важко.
– У кожного свої клопоти, – тихо мовила я, продовжуючи дивитися на землю.
– Це правда, – відповів чоловік. – Ще раз вибачтеЮ що потурбував.
Він пішов, а я так і залишилася стояти біля куща троянд. На душі стало ще важче. Я забігла до хати, зняла свій халат, кинула його в кошик для білизни й довго мила руки під краном. Увечері я вперше за довгий час відкрила далеку шафу, дістала звідти сукню, яку не вдягала вже кілька років, і приклала її до себе перед дзеркалом.
На наступний ранок я встала раніше, ніж звичайно. Ретельно зачесала волосся, підфарбувала губи й одягла чисту футболку та шорти, які зазвичай притримувала для роботи в місті. Вийшла у квітник і почала поратися біля доріжки. Моє серце калатало кожного разу, коли на дорозі чулися кроки чи шурхіт коліс. Я видивлялася крізь штакетник, чекаючи, що той чоловік знову з’явиться і попросить води чи просто заговорить.
Минула година, потім друга. На дорозі нікого не було, крім сусідських гусей та поштаря, який просто махнув мені рукою. Мені стало неймовірно соромно за свою поведінку. Навіщо я чепурилася? Навіщо вдягла цей одяг? У своєму віці чекати незнайомого чоловіка біля паркану здавалося мені наївністю й дикунством. Я побігла в хату, швидко перевдяглася в звичну спідницю та стару кофту й більше того дня на вулицю не виходила.
Проте наступного ранку все повторилося. Я знову зловила себе на тому, що стою біля дзеркала й поправляю комірець нової блузки. Руки самі тягнулися зробити зачіску. Я знову вийшла в сад, перекладала каміння біля клумби, підрізала сухі гілки й щохвилини кидала погляди на хвіртку. Але дорога залишалася порожньою. Жодного перехожого, жодного знайомого голосу. Сором підступав до горла: я поводилася як дівчинку-підліток, яка сподівається на диво.
На третій день я вирішила припинити це божевілля. Зранку зрізала найгарніші айстри й жоржини, зібрала їх у великий, щільний букет і вирішила поїхати на цвинтар до чоловіка. Одягла свій звичайний, непоказний одяг, який носила щодня, аби більше не думати про марні сподівання.
На цвинтарі було тихо й вітряно. Я довго прибирала біля могили, виривала суху траву, протирала плиту від пилу й поставила квіти у вазу. Потім просто сиділа на лавці, згадуючи минулі роки, наше спільне життя, молодість і те, як швидко все минуло. Час пролетів непомітно. Коли я нарешті підвелася й вийшла за ворота цвинтаря, сонце вже хилилося до заходу, а на автобусній зупинці біля дороги нікого не було.
Я подивилася на розклад і зрозуміла, що останній приміський автобус пішов п’ятнадцять хвилин тому. До нашого села залишалося п’ять кілометрів автошляхом. Мобільний телефон показував слабкий заряд, а чекати на попутки в такий час було марно. Мені нічого не залишалося, як іти пішки узбіччям.
Ноги в старих сандалях швидко втомилися, пил сідав на спідницю, а сутінки ставали все густішими. Дорога пролягала між полями, і довкола панувала повна тиша. Раптом позаду пролунав шум двигуна. Я відійшла на самий край узбіччя, не розраховуючи, що хтось зупиниться. Але автівка скинула швидкість і припаркувалася прямо біля мене.
Двері з боку водія відчинилися, і з машини вийшов чоловік.
– Господине, вам далеко йти? Сідайте, я підвезу, – мовив він.
Це був той самий голос. Я одразу впізнала його, хоч у темряві й не одразу розгледіла обличчя. У той момент мені стало так соромно за свій вигляд: пильна спідниця, розпатлане від вітру волосся, старі черевики. Я згадала свої попередні дні, коли виходила в квітник у найкращому вбранні, і те, як виглядаю зараз.
– Дякую, я й сама дійду, тут недалеко, – ніяково пробурмотіла я, відвертаючи обличчя.
– Та ну що ви, вже темніє, – наполягав він. – Заходьте в салон, я якраз їду в бік вашого села. Мене Віктором звати.
Я вагалася кілька секунд, але втома взяла своє. Я сіла на переднє сидіння, обережно поклавши торбу на коліна. Ми їхали мовчки кілька хвилин, і ця тиша тиснула на мене.
– Ви пробачте мені за той день, – тихо мовила я, дивлячись у лобове скло. – Я тоді була не в собі, відповіла вам грубо.
Віктор трохи повернув голову й посміхнувся:
– Та нічого страшного. Всі ми буваємо без настрою.
– Я не завжди така, просто відвикла від спілкування, – сказала я, відчуваючи, як гарячіють щоки від зніяковіння.
– Я розумію, – м’яко відповів він. – Коли залишаєшся сам у великому будинку, важко змусити себе розмовляти з кимось.
Автомобіль плавно під’їхав до мого паркану й зупинився. Я взялася за ручку дверей, але зупинилася. Думка про те, що я зараз знову зайду в порожню хату й буду їсти на самоті, здалася мені нестерпною.
– Вікторе, якщо ви поспішаєте, то не наполягаю, а якщо ні… – я запнулася, збираючись із духом. – Заходьте в хату. Я сьогодні яблучний пляцок спекла, поп’ємо чаю.
Він подивився на мене з подивом, а потім усміхнувся.
– З задоволенням, – сказав чоловік і вимкнув двигун. – Від гарного чаю з пляцком ніхто ще не відмовлявся.
Ми зайшли через хвіртку. У дворі вже пахло вечірньою прохолодою та пожовклим листям. Я поставила чайник на плиту, дістала з буфету глибокі чашки й нарізала на дерев’яній дошці пиріг, який спекла ще зранку. Віктор присів за великий дерев’яний стіл біля вікна й роздивлявся кімнату.
– У вас тут затишно, – сказав він, коли я поставила перед ним тарілку. – Одразу видно, що в домі є господиня.
– Та яка господиня, – посміхнулася я, сідаючи навпроти. – Все сама роблю, хата стара, постійно щось ремонтувати треба.
– Якщо треба допомога по господарству, то ви кажіть, – запропонував він, беручи до рук шматок пирога. – Я в техніці трохи тямлю, та й по деревообробці дещо вмію. Все одно ввечері нічим зайнятися.
Ми сиділи за столом до пізньої ночі. Просто дві людини, які втратили своїх близьких і нарешті знайшли того, хто може їх вислухати без зайвих запитань.
Коли Віктор підвівся, щоб іти, на вулиці вже панувала повна темрява. Я провела його до хвіртки. Він зупинився біля куща троянд, торкнувся рукою сухого листка й сказав:
– Доглянуті у вас квіти. Завтра, якщо ви не проти, я заїду після роботи, подивлюся на ваш кран.
– Заїжджайте, – тихо відповіла я.
Він завів машину й поїхав, а я ще довго стояла біля паркану, слухаючи, як стихає гуркіт двигуна вдалині. На душі було спокійно й тихо.
