fbpx

Мені свекри в очі казали, що чоловік таким став зі мною, тому про що можна було говорити? Треба було тягнути лямку мовчки і надіятися на чудо і довго б таке продовжувалося до того випадку.

З Віктором я познайомилася з чітким розумінням того, що я хочу заміж, що там мене чекає, що там діється – я не знала, але мала вийти заміж вже і негайно.

Попередні мої чоловіки під таким напором швидко втікали, то були не готові, то виявлялися ще одруженими або планували розходитися, тому Віктор був на їхньому фоні просто ідеальним кандидатом.

Ми зустрічалися і я розуміла, що він добрий, може, занадто добрий, бо не вмів нікому відмовити, починаючи з родини і закінчуючи друзями друзів.

Але хіба то проблема – думала я тоді, раденько вискочила заміж і була від того дуже щаслива, від самого факту, що я одружена жінка, розумієте? Тобто, Віктору нічого не треба було робити для того аби я була щаслива, просто бути тим, яким він і був.

Але ж ні, навіть з таким простеньким завданням чоловік не справився.

Я чекала чоловіка зі смачною вечерею, але він все частіше і частіше затримувався. То комусь там щось лагодив, то допомагав, там його попросили, а там дуже попросили і він не міг відмовити. Проте, що йому якось віддячували мови не було, хоча ні, віддячували, вони його добряче напували.

Вже дійшло до того, що я чоловіка не бачила звичайним! Я кинулася до свекрів, щоб щось робили, а вони мені й сказали, що це мої проблеми.

– Він таким не був, то ти його таким зробила, а тепер до нас претензії? Змінися і чоловік зміниться!, – сказала свекруха.

Що я могла змінити, якщо я не розуміла, де ж я помилилася? Вирішила, що дитина має зміцнити наш шлюб і наче так і сталося, бо перші місяці Віктор був ідеальним батьком, дуже тішився синові і мені допомагав, а потім знову взявся за своє.

– Або ти йдеш до спеціалістів, або я з тобою жити не буду, – поставила я так питання, але Віктора це обурило.

– Я сам коли захочу, тоді й припиню це. Нікому нічого не заважає, а тобі заважає!

– Ану, давай, подивимося, на скільки тебе стане, – пішла й я на угоду.

Стало його на тиждень, а далі знову все по новій. Мама мене просила аби я все кинула та йшли з дитиною до них.

– Мамо, ну як я його покину, він же пропаде!, – була певна в тому я.

Дитину віддала в ясла, а сама пішла на роботу, бо ж жити на щось треба було. Розуміла, що так не може далі бути. Але ж інші живуть, то й я живу. Хіба мало чоловіків гуляють і ще й буянять, а мій прийде та на диван і хропака. Хоч це добре.

На роботі Віктора якось тримали, бо він зранку справно вставав та йшов працювати, а додому вже приповзав.

Грошей у нас було мало, я намагалася одягатися по гуманітарках, щоб пристойно виглядати, а на обновки грошей не було. Стала в цьому плані просто профі, могла на кілька сотень так одягнутися, що в магазині так не підібрали б одяг.

Назаркові мало виповнитися п’ять років і я збирала на свято для дитини, вирішила, що ми підемо в відпочинковий комплекс на всілякі дитячі атракціони, наїмося піци і обов’язково буде шоколадний торт.

Запросила і кумів, родичів, друзів, хоч всього було людей з дванадцять, але по грошах виходило пристойно, тому я збирала дуже довший час.

І ось перед самим святом грошей не стало. І саме в цей момент до мене прийшло прозріння, що людина, яка забирає свято у дитини, вона не варта аби на неї витрачати своє життя, зібрала речі і пішла до мами.

Свекри й досі кажуть, що то я до цього всього спричинила, а мені й байдуже, бо я можу доказати зворотне – поруч зі мною чоловік вже десять років і він в чарку не заглядає, маємо ще двоє дітей і добре живемо. А Віктор так і совається, але то вже не мої проблеми.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page