fbpx

Мені світ в очах так і поплив, як тільки почула, що мені син каже. Сльози в очах, а в голові шарварок із думок. Тільки я могла, що повторювати: “Як? Як ти міг?”. А він, хоч і почервонів, але марку тримає, ще й обертає усе так, ніби, то я не правильно реагую

Мені світ в очах так і поплив, як тільки почула, що мені син каже. Сльози в очах, а в голові шарварок із думок. Тільки я могла, що повторювати: “Як? Як ти міг?”. А він, хоч і почервонів, але марку тримає, ще й обертає усе так, ніби, то я не правильно реагую.

Свій 70 день народження я вирішила удома відмітити. Все ж, поки ще і друзів маю, аби запросити і кумів і родичів. Та й хіба то свято на чужині? Вдома і стіни з тобою радіють і сонце привітніше посміхається. А в Італії і небо не таке блакитне і апельсини не такі смачні, хай і в тисячі разів солодші.

Я ж уже третій рік як заробітчанка. Знаєте, не думала, що вийду на пенсію і зважусь, на те, аби виїхати за кордон. Я ж далі Кропивницького і не була ніде. Ото в як в селі виросла, в Кропивницькому вчилась, в село повернулась так усе життя санітаркою і працювала. Але, життя хіба питає.

Ой така скрута, така вже скрута у родині сина настала, що я все покинула, свої побоювання переступила і з торбою картатою рушила за кордон заробляти гроші. Вибору ж ніби, як і не було: або я їду, або молоді залишають діток малих на мене і їдуть.

Ну як я зможу із чотирьма? Та й меншому усього пів року, хіба б змогло серце материнське його залишити. Тож я невістці і сину сказала, що допоможу їм в усьому. Поїхала до куми в Італію. Добре, хоч у свої 67 я мала ще досить здоров’я міцне. Кума мене у родину влаштувала стареньку лежачу глядіти.

Воно ж у сина як вийшло? Ото відтоді, як ВУЗ вони із невісткою скінчили, то так у столиці і залишились. Син у гіпермаркеті будівельному працював роками, а невістка на касі супермаркету. Квартиру орендували. А тут – трійня. Та якби ж у часи прості, а то якраз випало на період, коли всі в масках ходили. У сина на роботі скорочення пішли, він без роботи залишився. Підробляв де міг, невістка в село приїхала до мене, бо не мали змогу ж вижити у столиці.

Ну і не виповнилось ще й двох років моїм трьом онучатам, як на світ з’явилась ще одна принцесочка – четверта. Син за голову узявся, бо ж часи он які. Почула, як вони із невісткою обговорюють виїзд на заробітки і сказала, що поїду я, аби тільки онуки росли при мамі і тату.

У нас мова була про те, що я їм гроші на будинок у селі. або хоча б на перший внесок за квартиру власну, зароблю. Все до копійки передавала їм, навіть і кави ніколи не випила поза домом, не придбала смаколиків яких. Що господарі їли, то те й я. А що мені багато треба?

Ну а з останньої зарплатні я вирішила таки відмітити ювілей свій в Україні. П’ять днів у дорозі і ось уде я вдома. зустріли мене дуже гарно, закипіли приготування. бачу. що і син і невістка, уже більш розслаблені, видно, що гроші на купці гріють душу і дають спокій.

Між іншим я дізналась, що Василь Столарчук продає свій дім. Знаєте, то добрий газда будував для себе, от тільки виїхав за кордон до доньки, то там і осів. Я із сестрою його побалакала. ціну дізналась і одразу сказала, що той дім візьмемо ми для сина мого. На тому і по рукам.

Приходжу я додому і радісно сину кажу, що подарунок буде і йому до мого ювілею. Розповіла про дім і про ціну смішну, як на ту господу. Кажу, так і так. ось номер Василя – дзвони домовляйси.

Я ж сина свого знаю. Оті очі. погляд, міміку. Бачу. що знітився. аж побілів увесь:

— Ну. – каже так ніяково. – а грошей ви досить привезли, мамо?

Бачу, що тут смаленим уже тхне. Запитую, а де ж ті, що я передавала. Божились мені, що складали на купку. Та там би і на дім і на оформлення і на ремонт стане.

— У нас дітей четверо, потреб вище стріхи. Та що там тих 900 євро. У нас ще й боргів он скільки. та й їсти і одягатись треба 6 людям. Де мали на те все узяти. та й у тебе хата добра, чого нас женеш?

Я аж сіла. трироки мені у вуха медом лили і довкола цукром сипали:

— Як? – питаю, і не можу до тями прийти. – Як ти міг? Не соромно? Я ж там людину лежачу. а тит тут борги? Мені 70, сину – 70. Не соромно?

Знаєте, уже й свята мені не треба.З сином і невісткою не розмовляю навіть. Огледілась у своєму домі, так нічого ж вони ні придбали нового, ні покращили, як. Вбиральня на вулиці як була, так і є. Готує невістка на плиті що у літній кухні. ні газової плити не придбали, ні хоча б пічки електричної. Зате повний холодильник у нас ковбас. сосисок і усіляких сирів. Морозильна камера з’явилась. Там у нас живуть пельмені котлети, та голубці. Все це у ящиках із магазину. Ну дітки хоч одягнені, мов лялі.

Питають в мене люди, чи я на зовсім приїхала, а я не знаю, що й казати. Мені пенсії стане в селі із головою, але чи зможу я її на себе лиш витрачати, якщо поруч бігатимуть онучатка мої золоті. Сину із невісткою біля мене добре, їх усе влаштовує. Мене не запитують, чи хочу я, аби вони тут жили.

От як мені бути? Що, їхати і хоч рік ще попрацювати на те, аби дім свій покращити? Але чи витримаю я? Та й чи треба воно мені?

А з сином як? І виставити рука не підійметься. такий гріх на душу, але й жити у галасі і вічній дитячій біготні не можу, та й не хочу. після такого.

Як же мені бути?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page