Мені таємницю свою вдалось зберегти аж до початку травня. Саме тоді коли син зателефонував, аби сказати, коли мені чекати його дітей на канікули, я вже не могла більше змовчати, довелось усе розповісти.
Ой, що почалось! Звісно, я не чекала, що він зрадіє, але такої реакції навіть від нього не очікувала.
Шість років тому мій син вперше одружився. За дружину узяв дівчину із нашого села – сироту Олю. Були у неї батьки і досить таки хороші люди, але слизька зимова дорога забрала у старенької мами дітей, а у дівчинки батьків.
Так і залишилась Оля з бабусею – тіткою Стефою. Про тітку Стефу селом не добра чутка йшла. Казали люди, що мала вона руки липкі, не раз до неї ходили своє забирати, чи то гусей із сараю, чи вже з печі півня.
Свого виростити не вміла, а може не хотіла. Жила тим, що у сусідів росло на городі та в сараї.
Отож і Олі цурались. А дівчина росла сама собі, як трава при дорозі. Що те дитя їло, на чому спало, те нікого не цікавило. Бігала собі селом, росла якось.
Не подумайте про мене зле, але я одразу була проти того шлюбу. Не посміхалось мені ставати родичкою Стефі, та ще й у домі власному її приймати. Та й Оля явно не мала де вчитись бути господинею в домі. Син у мене був із характером, спробуй вгоди, а тут ще одна “дитина” в дім. От тому й сказала, що не прийму.
Але коли він її привів знайомитись, коли поглянула в ті очі добрі по-дитячому наївні. Ну хіба ж могла встояти? Сказала, що благословлю, але перший час просила при мені жити. В голос не говорила, але хотілось мені Олю хоч їсти навчити варити. Бо я сумнівалась, що й яйце моя невістка зварить.
А вона ж така добра та така люб’язна. Син мій гримає, а вона коло нього в’ється, годить. Не вміє ще добре, але ж старається. Не одну мені каструлю спалила і страву занапастила, але я сину нічого не казала. Вона ж така дитина, як засміється сміхом своїм, як обійме і так проникливо по-справжньому “мамо” скаже. У мене донька з’явилась, полюбила її як дитину рідну.
А син мій все воду варить. Усе йому не те і не так. Почав ночами пропадати, навіть поява донечки його не спинила. Бачила я до чого воно йде. Вирішила, що треба молодим пожити подалі від села нашого і друзів його. Винайняла їм квартиру у містечку, знайшла сину роботу. Чогось мені тоді вірилось, що змінивши обстановку все в них налагодиться. Але ні. Через три місяці син мій пішов до іншої.
Дарина, жінка з якою син мій нині живе, старша від нього на 15 років. У неї двійко дітей від першого шлюбу, а ще купа боргів і сині очі. Олю мій син забув, як і свою доньку, а от Дарининим дітям став татом. Мені прикро було особливо тоді, як він почав їх до мене на літні канікули привозити.
— Приймай, мамо, онуків.
А які вони мені онуки питається? Побудуть тижня два і давай волати, що їм у мене нудно. Приїде син забирати, так ще й на мене нагримає, мовляв, чого бабуся діток не розважала?
А це, ще минулої осені набрала мене Олюня моя. Ми ж з нею зв’язок завжди підтримували. Вона там у місті і залишилась, працювала в садку і ще на підробітки бігала. Квартиру то я їй із пенсії оплачувала, то ніби, як вона з малою і викручувалась.
А це хниче, бідося. У неї там з’явився у місті кавалер, ніби як до весілля діло йшло, я вже й раділа за неї щиро. А це не стало його. Пішов країну захищати і не стало за три місяці. Одружені вони не були, лишилась моя Оля при надії. На роботу не піде, та й куди як шостий місяць.
Тоді я одразу їй сказала до мене їхати. А що? Я з дітками собі буду а вона в місто на роботу, чи на заробітки. Як я її саму залишу? Стефи вже три роки як немає, дім розсипався. Куди ж їй іще іти?
Син мій рідко телефонував, а про те, щоб маму навідати так і мови не було. Надто він був зайнятий, треба ж було Дарининих дітей на ноги ставити. От і не казала я йому нічого. Знала його характер, казна-чого наробити може.
А це зателефонував на початку травня, аби сказати коли мої “онуки” приїдуть на літні канікули. Далі я не могла берегти таємницю, мусила правду сказати.
Ох, що то почалось. Волав він так, що мені аж зле стало. Зрештою, сказав, що якщо я Олю з дітьми не виставлю. то й не мама йому більше. Я змовчала, а він зв’язок вимкнув.
От так уже третій місяць, як тиша. Не телефонує, не приїздить. Мені ніби й не сумно, та й ніколи сумувати – двоє непосидів у хаті, тільки бабуся встигай за ними. Та й Оля дитина така добра і ласкава. Горнеться до мене, але на душі не спокійно: а син мій як?
Нема нема і закрадеться у мене думка, а чи вірно то я зробила? Де таке видано, аби мама рідного сина на чужу дитину поміняла?
Галина Т.
23,07,2023
Головна картинка ілюстративна.
