Отож, я Сашу зустріла в студентській їдальні, йому не вистачало розрахуватися і він якось так розгублено кліпав очима, немов не розумів, де ж гроші ділися. Я позичила йому зовсім трохи і не тому, що він мені сподобався, а тому, що черга вже й так довго чекала, поки хлопчина витрясе копійки з усіх кишень.
Я його не знала, він був не з мого факультету, тому я здивувалася, коли на наступний день він мене знайшов і віддав гроші.
– Хочеш, я тебе морозивом пригощу?, – питає мене.
– А грошей вистачить?, – спитала я перше, що прийшло на думку.
– Звичайно, – і той самовпевнено поплескав себе по кишені.
Ми пішли на морозиво, далі на атракціони і дуже добре провели час. Саша розповідав про себе, чим захоплюється, а я про себе і ким мрію стати, і отак поступово ми один одного пізнавали, закохувалися.
Сашко дарував мені якісь дрібнички, не щось дороге, та я й не очікувала, бо ж я добре розумію, що він студент. Та й мені були приємніші польові квіти, які він сам рвав, коли їздив на велосипеді, ніж троянди від когось чужого.
Мої подруги бачили, що наші стосунки вже дуже серйозні, тому не схвалювали такий мі вибір:
– Слухай, в нормального хлопця ніколи не буде такої ситуації, коли грошей не вистачило.
– Чого ж?, – захищала я коханого, – всяке буває. А як би в мене не вистачило грошей, або я забула, скільки маю в гаманці, то тоді я теж маю ганж?
– Ні, з дівчатами все по-іншому, а він прийшов їсти і вже мав наперед зрозуміти, що брати аби вистачило.
Я їх не слухала, бо відтоді Сашко мав завжди гроші і за кіно розрахуватися, і в кафе мене повести, хоч і не дороге, але все ж. Я й сама не частий гість в кафе, бо мої батьки мене вчили і я була на їхніх грошах.
Далі Саша зробив мені пропозицію і ми вирішили спочатку подати заяву з ЗАГС, а тоді вже розповідати батькам, так би мовити, поставити перед фактом.
Я не розуміла, чому так, адже я була певна, що він моїм батькам сподобається і я думала, що й його мамі я теж, далі ми будемо жити довго і щасливо.
І от я стою перед дверима з документами та чекаю на коханого. Знаєте, двадцять років минуло, а й досі жаль мене збирає… Така наївна була, щаслива, думала, що земля з-під ніг попливе і я на крилах лечу…
Але вже й закриваються вони, а Саші нема, на дзвінки не відповідає. І тоді здогадка мене всю пронизала, в очах потемніло – з ним щось сталося!
Я тоді до нього бігом, ми якось гуляли біля його дому і він мені показав свої вікна на другому поверсі.
– Ми живемо в щасливій квартирі, сьомій, – казав тоді мені.
І от я вся така схвильована дзвоню в двері і він відкриває.
– З тобою все добре. Я тобі сто разів телефонувала!
– Так, все добре, – каже собі так спокійно.
Я тоді не знаю, що й думати, як тут голос з кухні:
– Сашулику, поклич дівчину хай на неї подивлюся.
Я такого погляду ніколи не бачила, навіть не можу вам описати.
– Це добре, що ти прийшла, Саша мені все розказав про вас, він ще замолодий аби одружуватися, я йому все пояснила і він зі мною згоден.
Саша закивав головою і прицмокував маминими тістечками.
– Сашулику, йди в кімнату, ми поговоримо, – жебоніла вона, а, коли за сином закрилися двері, то прошипіла: – Не смій мені дитину баламутити! Працює на тебе, здоров’я тратить! Та таких як ти будуть сотні, а він у мене один!
Саша навіть двері не закрив, вмостився перед монітором і грав в якусь гру, поки мати крила розпушувала.
Я втекла і більше Сашу не бачила, хоч інколи хотілося його зустріти на навчанні. Як його життя склалося – не знаю, я покинула місто і знайшла свою долю в іншій країні.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
