– Мені треба, щоб ти батьком був для наших п’ятьох дітей і чоловіком для мене. Мені важко самій тягнути все на собі, а твоя мати тільки те й робить, що командує.

Вийшла заміж я у дев’ятнадцять років, хоча великої любові між нами не було. Просто так склалося, що я була вже при надії, а в селі таке приховати неможливо. Матір його я знала, вона добротою не відзначалася, але я не мала вибору, моя мене випхала з хати і сказала:

–  Йди сама сватайся, якщо не вміла себе пошанувати.

–  Майбутня свекруха зміряла мене з ніг до голови і сказала:

– Ти добре подумала, Зоряно? У нас хата повна роботи, господарство велике, тримати неробу ми не будемо.

– Я роботи не боюся, Надіє Степанівно, – відповіла я тихо, дивлячись у підлогу, бо погляд у неї був важкий, пронизливий. – І сина вашого я не примушувала, він сам до мене ходив щовечора.

– Богдан у мене хлопець тихий, совісний, – зітхнула вона, поглянувши на сина, який переступав з ноги на ногу, – Ну, раз так вийшло, то будемо гсправляти весілля. Не хочу, щоб люди по селу пальцями тикали і говорили, що ми дитину не визнали.

Свекор, Петро Іванович, тільки кивнув головою, вислухавши дружину, і пішов поратися біля пасіки. У їхній родині все вирішувала мати, а батько лише мовчки виконував свою частину щоденної праці. Я тоді думала, що призвичаюся, що з часом звикнемо одне до одного і заживемо спокійно, як усі.

Але спільне життя дуже швидко показало те, чого не було видно під час коротких вечірніх зустрічей біля клубу. Богдан виявився людиною безхарактерною, він у всьому слухався матір, а коли залишався зі мною наодинці, ставав дратівливим і незадоволеним. Наше життя перетворилося на суцільну чергу буднів, де мене постійно оцінювали і шукали помилки.

– Зоряно, ти знову не так картоплю почистила, надто товсто шкірку зрізаєш. У нас так не заведено, треба економити кожну крихту.

– Я намагаюся робити швидко, бо малий зараз прокинеться і почне плакати. Я ж не сиджу склавши руки, з п’ятої ранку на ногах.

– Усі на ногах, не ти одна, – казала вона і йшла на город, залишаючи мене з важким осадом на душі.

Минали роки, і в нашій хаті один за одним з’являлися діти. Ми не планували великої родини, але так складалося, що кожні два роки ми знову чекали на поповнення в сім’ї. Коли народився п’ятий хлопчик, я зрозуміла, що остаточно втратила себе серед пелюшок, каструль і нескінченних докорів. Богдан замість того, щоб підтримувати мене і більше працювати, почав шукати розради в гучних компаніях зі своїми друзями. Він міг зникнути на цілий день, а повертався пізно ввечері, коли діти вже спали.

– Де ти знову пропадав, Богдане? Ти б краще роботу так пильнував, як компанії!

– Не починай, Зоряно, у мене і так голова болить від твоїх вічних претензій. Я заробив копійку на будівництві, віддав матері, що тобі ще від мене треба?

– Мені треба, щоб ти батьком був для наших п’ятьох дітей і чоловіком для мене. Мені важко самій тягнути все на собі, а твоя мати тільки те й робить, що командує.

– Мати хоче як краще, а ти тільки скаржитися вмієш, – бурчав він і відвертався до стіни, припиняючи будь-яку розмову.

Я відчувала, що задихаюся в цій хаті. Кожен день був схожий на попередній, і в мене не залишалося жодної хвилини для себе. Надія Степанівна відкрито називала мене поганою господинею при сусідах, а Богдан ніколи не ставав на мій захист. Я бачила, що він дедалі більше часу проводить за столом у сусідів, де завжди знаходили привід посидіти допізна, і зовсім перестав цікавитися тим, у що вдягнені наші сини та доньки.

Одного вечора, коли старша донька попросила купити їй нову куртку до школи, а в мене в гаманці лежали лише дрібні гроші на хліб, я твердо вирішила, що так більше тривати не може. Моя двоюрідна сестра вже три роки працювала в Італії і часто писала, що там завжди потрібні жінки для догляду за літніми людьми. Я зібралася з духом і оголосила про своє рішення за вечерею, коли всі сиділи за столом.

– Я поїду на заробітки, – сказала я спокійно, дивлячись прямо на свекруху. – Документи вже майже готові, сестра знайшла мені місце в Неаполі.

Ложка в руках Надії Степанівни завмерла, вона повільно поклала її на край тарілки і подивилася на мене так, ніби я сказала щось неймовірне.

– Ти при своєму розумі, Зоряно? – запитала вона крижаним тоном. – На кого ти п’ятьох дітей кидаєш? На мене стару чи на Богдана, який з роботи не вилазить?

– Діти вже підросли, старші допоможуть, а я буду щомісяця висилати гроші, – відповіла я, відчуваючи, як серце калатає в грудях від страху і водночас від передчуття свободи. – На державну допомогу і на вашу пенсію ми їх не вивчимо і не одягнемо, а Богдан додому майже нічого не приносить.

– Не смій наговорювати на мого сина! – вигукнула свекруха, стукнувши долонею по столу. – Тобі просто захотілося легкого життя, захотілося по світу погуляти, а дітей на нас повісити!

– Нехай їде, мамо, – раптом подав голос Богдан, який до того моменту мовчки дивився в тарілку. – Якщо їй тут погано, то тримати силоміць не будемо, обійдемося без неї.

Його байдужість вразила мене навіть більше, ніж слова свекрухи. Я зрозуміла, що я тут дійсно чужа людина, яка потрібна лише як безкоштовна робоча сила. Через два тижні я вже сиділа в автобусі, який віз мене в інше життя. Перші місяці в Італії були неймовірно важкими: чужа мова, незвичні правила, туга за дітьми, яка не відпускала ні вдень, ні вночі. Я доглядала за старенькою синьйорою, прибирала велику квартиру, готувала їжу і майже не виходила на вулицю.

Але через пів року я вивчила мову, освоїлася і вперше за багато років відчула себе людиною. У мене з’явилися власні гроші, я змогла купити собі нормальний одяг, сходити в перукарню, випити кави з іншими українками в неділю в парку. Це був мій вихідний, мій законний час, коли я могла просто посидіти на лавці, посміятися і поговорити про життя.

Проте в селі моє нове життя бачили зовсім інакше. Добра половина односельців знала, що я працюю в Італії, і кожна моя фотографія в соціальних мережах, де я стою біля моря чи сиджу з подругами в кафе, ставала приводом для нових пересудів. Я справно щомісяця переказувала великі суми додому, купувала дітям усе найкраще, передавала величезні пакунки з продуктами та речами, але для свекрухи цього завжди було замало.

Одного дня мені зателефонувала Надія Степанівна. Вона рідко дзвонила сама, зазвичай я розмовляла лише з дітьми, тому я одразу відчула тривогу, побачивши її ім’я на екрані.

– Слухаю вас, мамо, щось сталося з дітьми? – запитала я схвильовано, вийшовши на балкон, щоб ніхто не заважав.

– З дітьми все добре, а от про тебе по селу таке говорять, що хоч крізь землю провалися! – почала вона без жодного привітання, і її голос тремтів від злості. – Люди бачили твої знімки, кажуть, що ти там з італійцями гуляєш, по ресторанах ходиш, забула, що в тебе вдома чоловік і п’ятеро дітей!

– Та що ви таке говорите, які італійці? – обурилася я, відчуваючи, як до горла підступає клубок від несправедливості. – Я працюю по дванадцять годин на добу, ночей не досипаю біля хворої жінки, а в неділю вийшла з дівчатами в місто на дві години! Ви ж самі бачите, скільки я грошей передаю, хіба я про дітей забула?

– Не потрібні мені твої гроші, якщо через твою поведінку мій син зовсім пропаде! – закричала вона в слухавку. – Йому сусіди щодня на вухо шепочуть, що жінка його на чужині собі іншого знайшла, от він з розпуки і з дому не виходить, а як вийде, то тільки з тими своїми дружками сидить до ранку! Це ти його до такого стану довела своїм гулянням!

– Богдан таким був ще до того, як я поїхала, ви це чудово знаєте! – відповіла я голосно, вже не стримуючи емоцій. – Він ніколи не хотів працювати і завжди шукав винних у своїх невдачах, а тепер вам зручно все звалити на мене, бо я далеко!

– Совісті в тебе немає, Зоряно, зовсім ти там розпустилася, – кинула вона і поклала слухавку.

Я ще довго стояла на балконі, дивлячись на вечірню вулицю, і не могла заспокоїтися. Мені було боляче від того, що моя важка праця знецінюється одним словом. Я дійсно люблю іноді зустрітися з подругами у вихідний день, ми можемо піти на прогулянку, сходити в кафе, випити чаю з тістечками, поспілкуватися і розслабитися після важкого робочого тижня. Але це звичайний відпочинок дорослої людини, яка чесно заробляє на хліб для своєї великої родини.

Через місяць після тієї розмови мені зателефонувала старша донька, Оксанка. Вона плакала і просила мене приїхати додому хоча б на тиждень, бо вдома стало зовсім нестерпно.

– Мамо, приїдь, будь ласка, – схлипувала вона в телефон. – Бабуся щодня на тебе свариться, каже, що ти нас кинула, а тато зовсім перестав нас слухати, він постійно злиться, каже, щоб я школу кидала і по господарству більше робила.

– Не плач, доню, я візьму відпустку на два тижні і приїду наступного місяця, – пообіцяла я, відчуваючи, як серце розривається від жалю до власних дітей.

Коли я повернулася в село, мене зустріли не з радістю, а з холодним відчуженням. Надія Степанівна дивилася на мене з презирством, навіть не подякувала за подарунки, які я привезла їй та свекру. Богдан сидів у кімнаті біля телевізора, виглядав втомленим і байдужим до всього, що відбувається навколо. Діти спочатку трохи соромилися мене, але швидко пригорнулися, і я бачила, як їм не вистачало мого тепла.

Увечері, коли діти лягли спати, я вийшла на кухню, де свекруха мила посуд. Я хотіла спокійно поговорити, пояснити, що я не ворог їм, що я хочу лише добра для своїх дітей.

– Надіє Степанівно, давайте поговоримо спокійно. Я бачу, що вам важко з дітьми, і я дуже вдячна, що ви за ними доглядаєте. Але не треба налаштовувати їх проти мене і вірити всіляким пліткам.

– А чого мені не вірити, якщо я сама бачу, яка ти приїхала? – обернулася вона до мене, тримаючи в руках мокрий рушник. – Нігті нафарбовані, волосся вкладене, одягнена як пані міська. Ти тут така не була, а там тобі сподобалося, от ти і забула, що ти найперше дружина для чоловіка і мати дітям.

– А хіба мій обов’язок полягає в тому, щоб ходити в старому халаті і мовчки терпіти, коли на мене кричать? – запитала я тихо, дивлячись їй прямо в очі. – Я повністю забезпечую всю нашу сім’ю, я купила дітям комп’ютер для навчання, зробила ремонт у їхній кімнаті, щомісяця висилаю вам гроші на продукти. Чому я винна в тому, що Богдан не хоче взяти себе в руки?

– Тому що жінка має бути біля чоловіка, а не тинятися по світах! – відрізала вона, відвертаючись до раковини. – Поїхала – то й не вчи нас тепер жити, ми самі розберемося, а ти роби, що хочеш, раз тобі совість дозволяє.

Тієї ночі я довго не могла заснути. Я лежала в ліжку, слухала, як за стіною спокійно сплять мої діти, і думала про те, що між мною і цією родиною виросла глуха стіна, яку вже неможливо зруйнувати. Богдан навіть не зайшов до кімнати поговорити зі мною, він ліг спати у вітальні, показуючи всім своїм виглядом, що наша сім’я існує лише на папері. Через два тижні я знову зібрала валізу і поїхала назад в Італію, бо зрозуміла, що залишитися тут означає знову повернутися в те безпросвітне існування, з якого я ледве вирвалася.

Зараз я знову працюю за кордоном. Я щодня телефоную дітям, контролюю їхнє навчання, переказую кошти на всі їхні потреби і мрію про той день, коли старші закінчать школу і я зможу забрати їх до себе або купити нам окреме житло в місті. Свекруха й далі дивиться на мене з осудом під час наших рідкісних розмов, а село продовжує обговорювати кожен мій крок, вигадуючи нові історії про моє нібито розгульне життя. Мені прикро чути ці звинувачення, адже я чесно заробляю кожну копійку і не забуваю про свій материнський обов’язок, але виправдовуватися перед людьми, які не хочуть чути правди, я більше не збираюся.

You cannot copy content of this page